uk

Методи захисту прав ув’язнених, мобілізовані Європейським судом з прав людини

Les techniques de protection des droits des personnes détenues mobilisées par la Cour européenne des droits de l’homme
Read in French Back
library image
© ECHR-CEDH

На відміну від інших міжнародних документів з прав людини [1], Європейська конвенція з прав людини [2] захищає осіб, позбавлених волі, тільки від довільного затримання [3]. Цей нормативний пробіл, який констатував з жалем європейський суддя А. Спільман [4], несподіваний, враховуючи післявоєнний контекст, в якому зародилася Європейська конвенція. Однак цей пробіл не був непоправним. Дійсно, незважаючи на цей текстовий вакуум, трактування європейського прецедентного права показує, що Європейський суд з прав людини [5] конкретно і ефективно захищає основні права ув’язнених [6].

Завдяки особливо динамічному підходу до тлумачення Європейський суд, за первинного сприяння Європейської комісії з прав людини, розробив європейський стандарт захисту прав ув’язнених – справжнє спільне європейське право в царині позбавлення волі. Стрімкий розвиток цього стандарту обумовлений, головним чином, конструктивним тлумаченням понять Конвенції європейськими суддями, які в ході тлумачення також явно мобілізували зовнішні джерела, такі як «м’яке» європейське право, розроблене в рамках Ради Європи, та яке складається з Європейських пенітенціарних правил [7] і рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням [8]. Тому європейська судова практика щодо ув’язнених також повинна оцінюватися у світлі цього системного контексту. Жан-Поль Сере з нагоди перегляду Європейських пенітенціарних правил у 2006 році говорив про «невід’ємний рух до емансипації прав людини в тюрмах» завдяки існуванню «триптиха, що захищає права ув’язнених на рівні Ради Європи» [9]. Однак елементи цього «триптиха» не повинні розглядатися на одному рівні. Дійсно, Пенітенціарні правила і рекомендації Комітету з питань запобігання катуванням є, відповідно, «м’яким» законодавчим та «м’яким» прецедентним правом [10]; тому ці два елементи не мають обов’язкової сили. Стандарт, розроблений європейським суддею, з іншого боку, є обов’язковим для національних органів влади в якості мінімального стандарту захисту прав ув’язнених.

Таким чином, судовий механізм гарантування прав має величезне значення для Ради Європи. У зв’язку з цим, усвідомлюючи гостру необхідність надання конкретного і ефективного захисту ув’язненим, які особливо вразливі з погляду їх правового і фактичного статусу, що характеризується, зокрема, їх залежністю, європейський суддя постійно удосконалював свої методи тлумачення. Дійсно, якщо спочатку ув’язнений користувався виключно непрямим захистом в рамках звичайної системи за допомогою методу «захисту рикошетом» (I), то європейський суддя додав прямий захист, поступово надавши ув’язненим «категоріальний захист» [11] (II).

I – Первісний механізм судового захисту основних прав ув’язненого

Як і інші категорії осіб, прямо не згадані в Конвенції, основні права осіб, позбавлених волі, захищені договірними органами конвенції за допомогою механізму «захисту рикошетом». Хоча, в принципі, мова йде про непрямий захист (А), проте вірно і те, що цей механізм дозволив і, як і раніше, дозволяє надавати ув’язненим вельми широкий захист їх основних прав (В).

А – Непрямий захист

«Захист рикошетом» – це судово-правовий метод, що традиційно використовується європейськими суддями для поширення дії Європейської конвенції на області, прямо не згадані в її тексті, такі як постанови про видворення іноземців [12], захист навколишнього середовища [13] або умови утримання осіб, позбавлених свободи пересування. Європейська конвенція не містить жодних положень про умови ув’язнення та, тим більше, про поводження з ув’язненими. Проте, Європейська комісія з прав людини дуже рано постановила, що деякі умови ув’язнення є нелюдським і принижуючим гідність поводженням, що суперечить статті 3 Конвенції. У зв’язку з цим слід виділити два етапи в її міркуваннях.

По-перше, Європейська комісія у своєму рішенні Айл Кох проти Німеччини від 8 березня 1962 року підтвердила принцип, згідно з яким позбавлення волі не позбавляє ув’язненого прав, закріплених в Європейській конвенції [14]. Це є важливою відправною точкою для проникнення, а потім і для просування прав людини в тюрмі. При цьому Європейська комісія опосередковано визнає людську гідність ув’язненого, дозволяючи йому, як і будь-якій іншій особі, користуватися правами людини. Кілька років потому Європейський суд у своєму рішенні у справі Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства заявив у тому ж ключі, що «правосуддя не може зупинятися у тюремних воріт» [15]. Ув’язнений, незважаючи на те, що він позбавлений свободи переміщення і, як такий, перебуває за ґратами і залежить від влади, повинен мати можливість продовжувати користуватися всіма основними правами, пов’язаними з його людською природою.

По-друге, Європейська комісія з прав людини у своєму рішенні Котейла проти Нідерландів від 6 травня 1978 року використовувала метод «захисту рикошетом», з метою застосування договірних гарантій безпосередньо до ув’язнених. Комісія заявила, що винесення вироку про ув’язнення може викликати проблеми у відповідності до статті 3 Конвенції в залежності від способу його виконання [16]. Отже, хоча Європейська конвенція не містить положень про умови ув’язнення, органи влади можуть бути винні в порушенні статті 3 у зв’язку з порядком виконання покарання у вигляді позбавлення волі.

Таким чином, Конвенція надає непрямий захист. Тюремна адміністрація під час відбування покарання не повинна чинити жодних дій, які порушують права, гарантовані Конвенцією. Цей механізм захисту дозволяє європейському судді вказувати на прогалини в тексті Конвенції. Однак, важливо підкреслити, що мова йде лише про виявлення цих прогалин і, за допомогою «захисту рикошетом», надання ув’язненим непрямого і, отже, мінімального захисту. Європейський суддя заповнить ці прогалини лише шляхом конструктивного тлумачення прав, тобто шляхом прямого розширення сфери застосування положень Конвенції на ситуації, які не були спочатку передбачені авторами тексту, а також шляхом поповнення умов застосування цих положень. Незважаючи на те, що з допомогою цієї техніки непрямого захисту європейський суд просто обходить нормативний вакуум, ця гарантія залишається дуже значною.

Б – Розширений захист

Таким чином, ув’язнений, хоча він і не перебуває під прямим захистом Європейської конвенції про права людини, користується, завдяки судово-правовому методу «захисту рикошетом», всіма правами, закріпленими в Конвенції. Цей розширений захист застосовується при контролі активного втручання держави, і відповідає тому, яким чином європейський суддя розглядає ув’язненого, тобто з комплексної точки зору, беручи до уваги його статус як людини, громадянина, учасника судового процесу та особи, яка зазнає обмежень.

Європейський суддя вимагає, перш за все, щоб влада гарантувала дотримання фізичної і моральної недоторканності ув’язненого. У зв’язку з цим їй, зокрема, забороняється піддавати ув’язненого заходам ізоляції, умови виконання яких представляли б собою поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. На думку Суду, «повна сенсорна ізоляція в поєднанні з повною соціальною ізоляцією може знищити особистість і представляє собою одну з форм нелюдського поводження, яка не може бути виправдана вимогами безпеки або будь-якою іншою причиною. З іншого боку, заборона на контакти з іншими ув’язненими з міркувань безпеки, дисципліни і захисту сама по собі не є формою нелюдського поводження або покарання» [17]. В кожному окремому випадку Суд братиме до уваги «конкретні умови, серйозність заходу, його тривалість, переслідувану мету і її наслідки для відповідної особи» [18]. У цьому ж сенсі порядок проведення обшуків в місцях позбавлення волі буде контролюватися європейським суддею. Європейський суд постійно нагадує, що «незважаючи на те, що особисті огляди іноді можуть виявитися необхідними для забезпечення безпеки у в’язниці, для захисту порядку або для запобігання кримінальним злочинам, вони повинні проводитися належним чином» [19]. Крім того, Суд карає за систематичні обшуки, які не є виправданими і не продиктовані імперативами безпеки, оскільки вони можуть створити в ув’язнених відчуття свавілля [20]. Суд також приділяє особливу увагу моральній недоторканності особи, позбавленої волі. Наприклад, ухваливши, що знаходження обвинуваченого в металевій клітці під час громадських слухань «об’єктивно» є поводженням, що принижує гідність [21], Суд у своєму рішенні у справі Караченцева [22] дійшов висновку в тому ж ключі, стосовно слухань, проведених по відеоконференції з в’язниці , навіть якщо обвинувачений фізично не був присутній у суді. Суд також займався конкретною проблемою гарантії недоторканності жінки-ув’язненої. У своєму рішенні у справі Корнейкова та Корнейков [23] Суд постановив, що зв’язування жінки (позбавленої волі), яка страждала від болю при переймах, а також відразу після пологів, є «нелюдським і таким, що принижує гідність поводженням».

Європейський суд також взяв на себе зобов’язання захищати соціальні відносини ув’язненого і, в більш широкому сенсі, всі ситуації або моменти, що сприяють контактам або обмінам із зовнішнім світом. Наприклад, європейський суддя вважав, що тюремна адміністрація може бути винною в посяганні на право на повагу кореспонденції, гарантоване статтею 8 Конвенції, коли вона перехоплює пошту під час перевірки і піддає її цензурі [24]. Крім того, Суд підкреслив, що ув’язнений, як будь-який громадянин, має цивільні права. У своєму рішенні у справі Херст проти Сполученого Королівства [25] Європейський суд визнав, що особи, позбавлені волі, мають цивільні права з урахуванням передбачуваних обмежень, які допускаються статтею 3 Протоколу № 1, що гарантує право на вільні вибори. Суд вважає, що «неприпустимо, щоб ув’язнений був позбавлений своїх прав, передбачених Конвенцією, тільки тому, що він поміщений у в’язницю після винесення вироку. Також немає місця в системі Конвенції, яка визнає терпимість і відкритість як характерні ознаки демократичного суспільства, автоматичному позбавленню громадянських прав, заснованому виключно на тому, що це може образити громадську думку» (§ 70). Аналогічним чином, захист права ув’язненого на освіту, що гарантується в загальних рисах статтею 2 Протоколу № 1, передбачає контроль за активним втручанням з боку влади, наприклад, шляхом відмови ув’язненим в доступі до навчального центру в’язниці [26] або до необхідного обладнання, наприклад, комп’ютера [27]. Захист рикошетом також здійснюється відповідно до права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Дійсно, Європейський суд переніс на тюремне середовище «право на безпечне довкілля» [28], право, яке вже відображало включення екологічних питань в сферу дії Конвенції шляхом захисту рикошетом. Таким чином, в рішенні у справі Брандузе проти Румунії [29] Європейський суд визнав, що через близькість сміттєзвалища та бездіяльність влади щодо її нейтралізації «якість життя і добробут відповідної особи були порушені таким чином, що це завдало шкоди її приватному життю, а не просто було наслідком режиму позбавлення волі» (§ 67).

Нарешті, в якості учасника судового процесу, ув’язнений користується «правом доступу» до суду, що захищається статтею 6 Конвенції [30] і гарантує ув’язненим зняття будь-яких фактичних або юридичних перешкод для доступу до судді, а також правом на ефективний засіб правового захисту, що гарантується статтею 13 Конвенції, коли індивідуальні заходи, що вживаються проти нього у зв’язку з виконанням його вироку [31] або індивідуалізації покарання [32], порушують основні матеріальні права. Наприклад, в разі матеріальних умов, непридатних для утримання під вартою, Європейський суд вимагає як превентивного засобу правового захисту (для запобігання продовження порушення або для поліпшення матеріальних умов тримання під вартою), так і компенсаційного засобу правового захисту (компенсація апостеріорі) [33]. Завдяки захисту рикошетом ув’язнений знаходиться під конкретним захистом Європейського суду, який погоджується контролювати органи влади, коли вони активно втручаються в реалізацію основних прав. Однак, Суд не тільки обійшов цю прогалину в тексті Конвенції, але і намагався заповнити її шляхом конструктивного тлумачення і, точніше, встановлення позитивних зобов’язань, просуваючись тим самим у напрямку категоріального захисту.

II – Поліпшення судово-правового захисту основних прав ув’язнених

Європейський суд з прав людини, як і у випадку з іноземцями, не зупинився на непрямому захисті основних прав ув’язненого. За допомогою сміливого і конструктивного тлумачення прав, закріплених Конвенцією, він забезпечив прямий захист ув’язненим (А) і тим самим допоміг забезпечити дійсно категоріальний захист (В).

A – Прямий захист

Символічним рішенням про перехід від непрямого до прямого захисту ув’язненого є, звичайно ж, рішення у справі Кудла проти Польщі від 26 жовтня 2000 [34]. Європейський суддя постановив, що «стаття 3 Конвенції вимагає від держави забезпечити, щоб кожен в’язень утримувався в умовах, сумісних з повагою людської гідності, щоб спосіб, яким здійснюється цей захід, не піддавав відповідну особу стражданням або позбавленням, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, властивий триманню під вартою і що, беручи до уваги практичні вимоги ув’язнення, здоров’я і благополуччя ув’язненого має бути належним чином забезпечено, зокрема,шляхом надання необхідної медичної допомоги» (§94), – тим самим європейський суддя прямо додає до статті 3 нове право – «право на умови утримання під вартою, сумісні з повагою до людської гідності». У зв’язку з цим професор Ф. Судр говорить про нову «статтю 3 bis Європейської конвенції про права людини» [35]. Раніше не згадувані в тексті Конвенції умови утримання під вартою в даний час прямо включені в сферу захисту Європейською конвенцією завдяки конструктивному тлумаченню Європейським судом. Таким чином, органи влади, з одного боку, повинні забезпечити, щоб матеріальні умови ув’язнення не являли собою нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, і, з іншого боку, захистити здоров’я [36] і благополуччя [37] ув’язненого. Європейський суддя заповнив нормативний вакуум за допомогою динамічної інтерпретації статті 3 і надалі постійно збагачував цю норму.

У цьому відношенні охорона здоров’я ув’язненого отримала значного розвитку. У своєму рішенні у справі Сіроса [38] Суд систематизував зобов’язання з медичного догляду відповідно до статті 3 Конвенції. Стаття 3 вимагає від влади «забезпечити, щоб в’язень міг відбувати покарання, надавати йому необхідну медичну допомогу і, в разі необхідності, адаптувати загальні умови ув’язнення до конкретних обставин стану його здоров’я». Ці три типи вимог (спроможність до відбування покарання в ув’язненні [39], надання медичної допомоги [40] і адаптація матеріальних умов [41]), були детально викладені в тому ж рішенні, з метою орієнтації органів влади та регулювання їх свободи дії [42]. Цей обов’язок піклуватися про людей продовжує розвивати свій потенціал. Так, він містить в собі захист ув’язненого від пасивного куріння [43], а також вимагає від органів влади забезпечити засудженим «адекватне харчування» [44]. Наприклад, у своєму рішенні у справі Ебедин Абі [45] Європейський суд встановив порушення статті 3, оскільки харчування не було пристосоване до раціону, запропонованого заявнику за медичними показаннями. Беручи до уваги труднощі, з якими стикаються ув’язнені при встановленні причинно-наслідкового зв’язку між таким недотриманням вимог і погіршенням стану здоров’я (§ 50), Суд вважав за необхідне уточнити, що «беручи до уваги неможливість отримання ув’язненим медичної допомоги в будь-який час і за його вибором, (…) саме внутрішні органи влади повинні надати на експертизу фахівця стандартне меню, що пропонується відповідною пенітенціарною установою, і в той же час провести медичний огляд заявника, безпосередньо пов’язаний з його скаргами» (§ 53). У цій справі Суд встановив, що органи влади, не впевнившись в тому, що дієта, надана заявникові, є належною або що дієта за медичними показаннями мала будь-який вплив, «не вжили необхідних заходів для захисту здоров’я і благополуччя заявника» (§ 56). Здоров’я ув’язненого – це також психічне здоров’я. Тут заслуговує на увагу розвиток європейського стандарту в цій галузі. Після свого рішення у справі Кінана, в якому Суд підкреслив, що «у випадку психічно хворих людей необхідно брати до уваги їхню вразливість і їх нездатність, в деяких випадках, постійно або взагалі скаржитися на наслідки того чи іншого виду лікування для їх особистості» [46], Суд постановив, що «певне лікування порушує статтю 3 в силу того факту, що воно застосовується до особи, яка страждає на психічний розлад» [47]. Зобов’язання в зв’язку з цим були в значній мірі з’ясовані. Зокрема, в своєму рішенні по справі Бамухаммада Суд заявив, що «в разі неможливості лікування в місці ув’язнення в’язень повинен мати можливість бути госпіталізований або переведений до спеціалізованої служби» [48].

Менш примітно слід також відзначити, що Суд наділив ув’язненого позитивними зобов’язаннями, вже викладеними в інших справах і спрямованими на захист недоторканності. Це, зокрема, стосується європейського прецедентного права в галузі запобігання актів насильства. У рішенні у справі Пантеа проти Румунії [49], щодо жорстокого поводження серед осіб, які утримуються в попередньому ув’язненні, Європейський суд підкреслив, що стаття 3 Конвенції вимагає від «влади держав, що приєдналися до Конвенції, не тільки утримуватися від провокування такого поводження, але й вживатипрактичних іпревентивних заходів, необхідних для захисту фізичної недоторканності і здоров’я осіб, позбавлених волі» (§189), навіть в разі відносин між окремими особами, як це має місце в цій справі [50]. Аналогічним чином, відповідно до статті 2 Конвенції Європейський суд поклав на тюремну адміністрацію обов’язок запобігати ризикам для життя осіб, які перебувають під її контролем. Таким чином, це зобов’язання охоплює, зокрема [51], запобігання ризику, пов’язаного з поведінкою влади [52]. Традиційно судді вважають, що стаття 2 може «за чітко визначених обставин накладати на компетентні органи позитивний обов’язок вживати превентивних заходів практичного характеру для захисту особи від інших осіб ...» [53]. Нарешті, відповідно до свого класичного прецедентного права, що заохочує повагу до сімейного життя за допомогою позитивних заходів, Європейський суд у своєму рішенні у справі Мессіна проти Італії [54] також заявив, що «для поваги сімейного життя необхідно, щоб тюремна адміністрація допомагала ув’язненим підтримувати контакт зі своєю близькою родиною» [55]. Будучи помітним розвитком договірної гарантії, що надається ув’язненим, цей прямий захист також свідчить про прагнення Суду сформувати категоріальний захист, тобто конкретно адаптований до контексту, в якому здійснюється позбавлення волі.

В – «категоріальний» захист

У деяких гіпотезах, як ми бачимо, Страсбурзький суд створює нові права для виняткової вигоди певної категорії осіб – в’язнів. З теоретичної точки зору такий підхід свідчить про те, що універсальний характер прав людини може співіснувати з категоріальним підходом. У цьому сенсі, і в цілому, професор Ф. Судр вказує на те, що «в той час, як стаття 3 звернена до кожної людини, що приймається в її єдності та цілісності (…) і дотримується глобального підходу, заснованого на постулаті про універсальну ідентичність людської особистості, європейське прецедентне право сприяло появі категоріального захисту, який, виходячи з аналітичного підходу, призводить до фрагментації людини і обліку конкретних категорій осіб. Заснований на механізмі захисту рикошетом, категоріальний захист, шляхом поступової трансформації, стає специфічним захистом» [56]. Що стосується ув’язнених, то Суд, таким чином, хотів адаптувати загальний стандарт Конвенції до конкретних умов, в яких вони знаходяться. Ця адаптація, продиктована вразливістю ув’язненого і, в більш широкому сенсі, його особливим статусом, особливо помітна через тлумачення статті 3 Конвенції Європейським судом у його рішенні у справі Кудла, оскільки Європейський суд створює нове право, специфічне для ув’язнених. Судові розгляди, пов’язані з довічним ув’язненням, також свідчать про прагнення Суду поглибити цей захист і адаптувати його шляхом встановлення нових зобов’язань, специфічних для ув’язнених. Рішення Вінтер [57] є символічним стосовно цього. Після аналізу важливості реінтеграції ув’язнених в різні правові системи Суд зажадав від держав створити механізм перегляду вироків до довічного ув’язнення (§ 119), а потім встановити для цього основні умови (§ 120). Проблеми, пов’язані з ресоціалізацією ув’язнених, також матимуть вирішальне значення при винесенні вироку у справі Мюррея [58]. Спираючись в значній мірі на висновки, вже зроблені у справі Вінтера, Суд нагадує, що «засуджені, в тому числі засуджені до довічного ув’язнення, повинні мати можливість працювати в цілях своєї реабілітації» (§ 103). Що стосується засуджених на довічний термін, які страждають на психічні розлади, то Суд, відповідно, буде вважати, що стаття 3 Конвенції тепер вимагає від влади забезпечити їм «умови утримання та поводження, які можуть дати їм реальний шанс виправитися і, тим самим, дати їм надію на звільнення. Таким чином, відсутність такої можливості для ув’язненого може зробити його довічне ув’язнення де-факто нескоротним»(§ 112).

У більш загальному плані, цей категоріальний підхід можна вловити між рядків, коли європейський суддя посилається на теорію позитивних зобов’язань і застосовує її для захисту ув’язненого від втручання держави, специфічного для тюремного середовища або, принаймні, такого, що поглиблюється тюремним середовищем. Така ситуація, наприклад, у рішенні у справі Котлет проти Румунії [59], що стосується перешкоджання листуванню ув’язненого з органами Європейської конвенції. Суд, зробивши ще один крок в тлумаченні права на повагу кореспонденції, встановив позитивний обов’язок влади надати матеріали, необхідні для листування, а саме папір, конверти і марки (§ 59). Вкрай важливо, щоб ув’язнений, незважаючи на своє тюремне ув’язнення і властиві йому перешкоди для листування (зокрема, залежність ув’язненого від тюремної адміністрації в отриманні матеріалів, необхідних для листування), був в змозі підтримувати ефективний контакт із зовнішнім світом [60] під час ув’язнення. Аналогічно, по відношенню до позитивного зобов’язання щодо запобігання шкоди життю ув’язненого європейський суддя уточнив, що органи влади також несуть позитивне зобов’язання щодо запобігання шкоди в тих випадках, коли ризики притаманні власним діям ув’язненого. Це, зрозуміло, включає в себе спроби самогубства, які особливо часто відбуваються під час ув’язнення, з огляду на моральні страждання, які можуть відчувати ув’язнені. Таким чином, зобов’язання з нагляду, яке Європейський суд покладає на тюремну адміністрацію [61], виправдане залежністю ув’язненого від тюремної адміністрації і, отже, його особливою вразливістю.

Конкретна ситуація, в якій перебуває ув’язнений, і численні аспекти його статусу (людина, громадянин, учасник судового процесу та особа, на яку накладено обмеження) зажадали від європейського судді, в більш-менш довгостроковій перспективі, крім простого «захисту рикошетом», розробки конкретного стандарту, адаптованого до контексту. Таким чином, Європейський суд з прав людини поступово створив загальноєвропейське право ув’язнення, адаптоване не лише до потреб ув’язнених, а й до імперативів і обмежень, пов’язаних з виконанням покарань у вигляді позбавлення волі.


[1] Наприклад, стаття 10 § 3 Пакту ООН про громадянські і політичні права 1966 року свідчить, що «пенітенціарна система повинна забезпечувати поводження з засудженими, основною метою якого є їх виправлення і соціальна реабілітація. Неповнолітні правопорушники утримуються окремо від дорослих і підпадають під режим, що відповідаєїх віку і правовому статусу»; в тому ж сенсі в пункті 6 статті 5 Міжамериканської конвенції про права людини, що стосується права на особисту недоторканність, йдеться, що «вироки, що передбачають позбавлення волі, мають в якості своєї основної мети виправлення і соціальну реабілітацію засуджених осіб».

[2] Далі Конвенція.

[3] Стаття 5 Конвенції гарантує право на свободу і безпеку.

[4] A. Спільман, « La protection des droits de l’homme. Quid des droits des détenus? » Mélanges G. Wiarda, Protection des droits de l’homme: la dimension européenne, ред. Карл Хейманнс Верлаг К.Г., Кельн, 1988 р., стор. 589.

[5] Далі Суд.

[6] Наші зауваження будуть присвячені ув’язненим в строгому сенсі цього слова, тобто особам, позбавленим волі, які поміщені в слідчий ізолятор (досудове утримання під вартою) або відбувають покарання у виправній установі (слідчий ізолятор або централізовані в’язниці).

[7] Європейські пенітенціарні правила, Рекомендація Rec (2006) 2-rev, прийнята Комітетом міністрів 11 січня 2006 року та переглянута 1 липня 2020 року.

[8] Створена відповідно до Європейської конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 року.

[9] Ж.-П. Сере, « Les nouvelles règles pénitentiaires européennes. Un pas décisif vers une approche globale des droits des détenus », Revuepénitentiaireetdedroitpénal, 2006, стор. 415-423, спец. стор. 423.

[10] Відмінність здійснена професором Ж.-Ф. Флосом. Д.Ф. Флос, « Du droit international comparé des droits de l’homme dans la jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme », в Institut Suisse de Droit Comparé, Le rôle du droit comparé dans l’avènement du droit européen, Лозанна, 14-15 квітня 2000 р Schulthess, Цюріх, 2002, стор. 159-182, спец. стор. 167-170.

[11] Ф.Судр, « L’économie générale de l’article 3 CEDH », в C.-A.Chassin (ред.), LaportéedelaConvention EDH, колл. « Rencontres européennes », Bruylant, Брюссель, 2006, стор. 7, спец. стор. 16-17.

[12] Наприклад, ЄСПЛ, 7 липня 1989 р., Сьорінг проти Сполученого Королівства (екстрадиція та стаття 3 ЄКПЛ), ЄСПЛ 20 березня 1991 року, Крус Варас проти Швеції, A.201 (видворення та стаття 3 ЄКПЛ), ЄСПЛ 26 березня 1992 р., Бельджуді проти Франції, A.234-A (видворення і стаття 8 ЄКПЛ).

[13] ЄСПЛ, 9 грудня 1994 р., Лопес Остра проти Іспанії; ЄСПЛ, 19 лютого 1998, Герра проти Італії Рек. 98-I.

[14] Європейська комісія з прав людини, 8 березня 1962 р., рішення Айл Кох проти Німеччини, дод. 5, стор. 127.

[15] ЄСПЛ 28 червня 1984 р., Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства, §69, A.80 (примітка П.Таверньє, JDI, 1986, стор. 1058).

[16] Європейська комісія з прав людини 6 травня 1978 р., Ріш. Кота проти Нідерландів, DR 14, стор. 238.

[17] ЄСПЛ, 8 квітня 2004 р., Садак проти Туреччини, § 45. Аналогічно, ЄСПЛ, Велика палата, 4 липня 2006 р., Рамірес Санчес проти Франції, §123 (RTDH, 2007, с. 249-260, примітка П. Понсела).

[18] ЄСПЛ, 4 лютого 2003 р., Ван дер Вен проти Нідерландів, § 51.

[19] ЄСПЛ 24 липня 2001 р., Валасінас проти Литви, § 117. Аналогічно, ЄСПЛ, 9 липня 2009 р., Хідер проти Франції, § 105.

[20] Аналогічно, ЄСПЛ, 20 січня 2011 р., Ель Шеннаві проти Франції, § 37.

[21] ЄСПЛ, Велика палата, 17 липня 2014 р., Свинаренко і Сладнев проти Росії (РДП, 2015 , 829, примітка Б. Пастр-Бельда).

[22] ЄСПЛ, Караченцев проти Росії, §§ 51-53.

[23] ЄСПЛ, 24 березня 2016 р., Корнейкова і Корнейков проти України (RDP 2017 р., с. 805 і далі, примітка Б. Пастр-Бельда).

[24] Наприклад, ЄСПЛ, 25 березня 2008 р., Вітан проти Румунії, § 78.

[25] ЄСПЛ, ВП, 6 жовтня 2005 р., Херст проти Сполученого Королівства (AJDA, 2006 p., 475, примітка Ж.Ф.Флосс).

[26] ЄСПЛ, 27 травня 2014 р., Веліо Велєв проти Болгарії.

[27] ЄСПЛ, 18 червня 2019 р., МехметРешитАрслан і ОрханБінгель проти Туреччини.

[28] Наприклад, ЄСПЛ, ВП, 8 липня 2003 р., Хаттон та інші проти Сполученого Королівства.

[29] ЄСПЛ, 7 квітня 2009 р., Брандуза проти Румунії.

[30] ЄСПЛ, 21 лютого 1975 р., Голдер проти Сполученого Королівства, § 36 (AFDI, 1975, с. 330, примітка Р. Пеллу). У цій справі Міністр внутрішніх справ відмовив заявнику в дозволі проконсультуватися з адвокатом з метою подачі позову про відшкодування шкоди проти охоронця на підставі дифамації, тим самим позбавивши його права на справедливий судовий розгляд.

[31] Наприклад. ЄСПЛ, 12 червня 2007 р., Фрера проти Франції, §66. Суд встановив, що мало місце порушення статті 13 в тому сенсі, що Державна Рада оголосила неприйнятним клопотання заявника про скасування рішення глави установи про відмову в пересиланні листа, тільки на тій єдиній підставі того, що це була внутрішня міра, яка не може бути оскаржена як зловживання владою.

[32] Наприклад, ЄСПЛ, 18 жовтня 2005 р., Шемкампер проти Франції, §44. Суд уточнив, що до прийняття Закону від 9 березня 2004 року про юрисдикцію рішень Судді з виконання покарань, його рішення про тимчасовий дозвіл на вихід на свободу були «заходами судової адміністрації», які могли бути оскаржені лише прокурором (§43), що представляло собою порушення Статті 13.

[33] ЄСПЛ, 21 травня 2015 р., Йенга проти Франції, § 50 (JCPG, 2015 року, доктр. 845, Ф.Судр); ЄСПЛ, 30 січня 2020 р., Ж.М.Б. та інші проти Франції), § 167 (JCPG, 2020 року, зам. 154, Б. Пастр-Белда); ЄСПЛ, 9 квітня 2020 р,. ріш. Шмельов та інші проти Росії, № 41743/17 та 16 інших клопотань.

[34] ЄСПЛ, ВП, 26 жовтня 2000 р., Кудла проти Польщі (RTDH, 2002 р., стор.169, примітка Ж.Ф.Флосс).

[35] Ф.Судр, « L’article 3bis de la Convention européenne des droits de l’homme: le droit à des conditions of détention conformes au respect de la dignité humaine », в Mélanges en hommage au Doyen G. Cohen-Jonathan , Liberté, justice, tolérance, Bruylant, 2004, стор. 1485-1500. Про цей прямий захист див. також Б.Екошар, « L’émergence d’un droit à des conditions de détention décentes garanti par l’article 3 de la Convention EDH », RFDA, 2003 стор. 99-108; A. Гуттенуар, « Les droits de l’homme en prison », Revue pénitentiaire et de droit pénal, 2005, стор. 107-116, спец. стор. 107-108. Для отримання більш детальної думки, див. П. Вассманн, «Convention EDH. – Droits garantis. – Libertés de la personne physique », в Juris Classeur Europe Traité, випуск № 6520, спец. §50. Професору П. Вассманну, навпаки, здається зайвим говорити про статтю «3 bis» Конвенції, він вважає, що прямий захист умов ув’язнення за статтею 3 (рішення ЄСПЛ у справі Кудла) відображає «тільки розвиток наслідків абсолютної заборони на нелюдське або таке, що принижує гідність поводження».

[36] Суд розглядає як фізичне здоров’я (ЄСПЛ, 10 липня 2001 р., Прайс проти Сполученого Королівства; ЄСПЛ, 7 жовтня 2008 р., Богумил проти Португалії; ЄСПЛ, 3 березня 2009 р., Гавтадзе проти Грузії), так і психічне здоров’я затриманого (ЄСПЛ, 11 липня 2006 р., Рів’єр проти Франції; ЄСПЛ, 16 жовтня 2008 р., Ренольд проти Франції). Крім того, Суд визнає, що тримання під вартою людини похилого віку може створювати проблеми з погляду статті 3. Наприклад, ЄСПЛ, 7 червня 2001 р., Папон проти Франції (LPA, 20 вересня 2001 року, стор. 14, примітки Є. Буатар); ЄСПЛ, 14 листопада 2002 р., Муізель проти Франції, Rec. 2002 IX (RTDH, 2003 стор. 1007, примітки Ж.П.Сере).

[37] Хоча говорити про «благополуччя» в умовах ув’язнення недоречно, це відсилання дозволяє Суду поширити дію захисту, що міститься в статті 3, на ув’язнених, чиї об’єктивно неприйнятні матеріальні умови ув’язнення (зокрема, антисанітарні умови і перенаселеність) позначаються на їх повсякденному житті і, отже, на їх загальному благополуччі, навіть, якщо вони не хворі на яку-небудь хворобу як таку або не наражалися на фізичне насильство, що вимагає невідкладної медичної допомоги.

[38] ЄСПЛ, 9 вересня 2010 р., Сірос проти Греції (JCPG, 2011, докт. 94, примітка Ф.Судр).

[39] Наприклад, ЄСПЛ, 28 листопада 2017 р., Дорняну проти Румунії.

[40] Наприклад, ЄСПЛ, 2 червня 2020 р., Поторок проти Румунії.

[41] Наприклад, ЄСПЛ, 4 лютого 2020 р., Байрам проти Туреччини.

[42] ЄСПЛ, Сірос, цитується вище, §§ 74-76

[43] ЄСПЛ, 25 січня 2011 р., Елефтеріадіс проти Румунії.

[44] ЄСПЛ, 15 червня 2006 р., Моїсеєв проти Латвії, § 78.

[45] ЄСПЛ, 13 березня 2018 р., Ебедін Абі проти Туреччини.

[46] ЄСПЛ, 3 квітня 2001 р., Кінан проти Сполученого Королівства, № 27229/95, § 111.

[47] ЄСПЛ, 11 липня 206 р., Рив’єр проти Франції, № 33834/03, § 61.

[48] ЄСПЛ, 17 листопада 2015 р., Бамухаммад проти Бельгії, № 47687/13, §§ 121-122 (D. actu, 18 листопада 2015 р., примітка С.Флерьо).

[49] ЄСПЛ, 3 червня 2003 р., Пантеа проти Румунії (JCP-G, 2003 року, I-160, № 3, примітка Ф. Судр). 

[50] Таким чином, Європейський суд з прав людини визнає «горизонтальний ефект» статті 3 Європейської конвенції з прав людини.

[51] У наведених нижче коментаріях (II, Б) ми побачимо, що Суд з прав людини також захищає життя ув’язненого від ризиків, пов’язаних з його власними діями.

[52] ЄСПЛ, 21 листопада 2000 р., Демірей проти Туреччини, §41.

[53] ЄСПЛ, Демірей, див. вище.

[54] ЄСПЛ, 28 вересня 2000 р., Мессіна проти Італії (JCP-G, 2001 г., I-291, примітка Ф.Судр).

[55] У тому ж ключі: ЄСПЛ, 18 жовтня 2005 р., Шемкампер проти Франції, § 30; ЄСПЛ, 15 червня 2006 р., Корнаков проти Латвії, § 134.

[56] Ф.Судр, « L’économie générale de l’article 3 CEDH », в C.-A.Chassin (ред.), La portée de l’article 3 de la Convention EDH, с. « Rencontres européennes », Bruylant, Брюссель, 2006, стор. 7-19, особливо стор. 16-17.

[57] ЄСПЛ, ВП, 9 липня 2013 р., Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (крим. прав., 2013 р., ком. 165, примітка Є. Боніс-Гарсон; RDP, 2014, 785, примітка Б. Пастр -Бельда; JCPG, 2013, акт. 918, ком. Ф.Судр).

[58] ЄСПЛ, ВП, 26 березня 2016 р., Мюррей проти Нідерландів (JCPG, 2016, акт 569, ком. Ф. Судр; AJ Pénal, 2016, 322, примітки Василики Вулелі та Д. ван Зит Сміта).

[59] ЄСПЛ, 3 червня 2003 р., Котлет проти Румунії (JCP-G, 2003 року, I-160, примітка Ф.Судр).

[60] Наприклад, ЄСПЛ, 24 лютого 2009 р., Гаджі проти Румунії, §§ 88-91.

[61] Наприклад. ЄСПЛ, 3 квітня 2001 р., Кінан проти Сполученого Королівства, § 89 (примітка Ф.Судр, JCP-G, 2001 г., I-342); ЄСПЛ, 16 жовтня 2008 р., Ренольд проти Франції, цитується вище, § 81.

Contrairement à d’autres instruments internationaux de protection des droits de l’homme[1], la Convention européenne des droits de l’homme[2] ne protège les personnes privées de liberté que contre les détentions arbitraires[3]. Cette lacune normative, déplorée par le juge européen A. Spielmman[4] et surprenante compte tenu du contexte de l’après-guerre dans lequel naquit la Convention européenne, ne fut toutefois pas irréductible. En effet, nonobstant ce vide textuel, la lecture de la jurisprudence européenne révèle que la Cour européenne des droits de l’homme[5] a concrètement et efficacement protégé les droits fondamentaux des personnes détenues[6].

Grâce à une démarche interprétative particulièrement dynamique, la Cour européenne, avec l’aide initiale de la Commission européenne des droits de l’homme, a en effet élaboré une norme européenne de protection des droits des détenus, un véritable droit européen commun de la détention. Le développement fulgurant de cette norme est principalement dû à l’interprétation constructive des notions conventionnelles réalisée par le juge européen, lequel, lors de cette activité interprétative a également mobilisé de manière explicite des sources externes, telles la Soft Law européenne élaborée au sein du Conseil de l’Europe, constituée des Règles pénitentiaires européennes[7] ainsi que les recommandations du Comité européen pour la prévention de la torture[8]. La jurisprudence européenne relative aux personnes détenues doit par conséquent, aussi, s’apprécier à la lumière de ce contexte systémique. Jean-Paul Céré, à l’occasion de la révision des Règles pénitentiaires européennes en 2006, évoquait le « mouvement irrévocable d’émancipation des droits de l’homme dans les prisons » grâce à l’existence « d’un triptyque protecteur des droits des détenus au niveau du Conseil de l’Europe »[9]. Les éléments de ce « triptyque » ne doivent toutefois pas être placés au même niveau. En effet, les Règles pénitentiaires et les recommandations du Comité pour la prévention de la torture relèvent respectivement de la soft law textuelle et de la soft law jurisprudentielle[10] ; ces deux éléments sont par conséquent dépourvus de force contraignante. La norme élaborée par le juge européen, en revanche, s’impose aux autorités nationales en tant que standard minimum de protection des droits des personnes détenues.

Ce mécanisme prétorien de garantie des droits revêt ainsi une importance capitale au sein du Conseil de l’Europe. A cet égard, consciente de l’impérative nécessité d’accorder une protection concrète et effective aux personnes détenues, personnes particulièrement vulnérables compte tenu de leur statut juridique et factuel, caractérisé notamment par la dépendance, le juge européen n’a cessé d’améliorer ses techniques interprétatives. En effet, si dans un premier temps, la personne détenue fut exclusivement protégée de manière indirecte au sein du système conventionnel par le bais de la technique de la « protection par ricochet » (I), le juge européen y a adjoint une protection directe, accordant ainsi progressivement aux détenus une « protection catégorielle »[11] (II).

I- L’initial mécanisme de protection prétorienne des droits fondamentaux de la personne détenue

A l’instar des autres catégories de personnes non mentionnées expressément dans le texte conventionnel, les droits fondamentaux des personnes privées de liberté ont été protégés par les organes du système conventionnel par le bais du mécanisme de la « protection par ricochet ». S’il s’agit, dans son principe, d’une protection indirecte (A), il n’en demeure pas moins que ce mécanisme a permis, et permet encore, d’accorder aux personnes détenues une protection très étendue de leurs droits fondamentaux (B).

A- Une protection indirecte

La « protection par ricochet » est une technique prétorienne classiquement utilisée par le juge européen dans le but d’étendre l’applicabilité de la Convention européenne à des domaines ne figurant pas expressément dans le texte conventionnel, tels les mesures d’éloignement des étrangers[12], la protection de l’environnement[13] ou les conditions de détention des individus privés de la liberté d’aller et de venir. La Convention européenne ne contient en effet aucune disposition relative aux conditions de détention et, a fortiori,relative aux traitements des personnes détenues. Nonobstant, la Commission européenne des droits de l’homme a très tôt considéré que certaines conditions de détention étaient de nature à constituer un traitement inhumain et dégradant contraire à l’article 3 de la Convention. Deux étapes dans son raisonnement doivent à cet égard être soulignées.

En premier lieu, la Commission européenne a  affirmé, dans sa décision Ilse Koch c/ RFA du 8 mars 1962, le principe selon lequel la détention ne privait pas le détenu des droits contenus dans la Convention européenne[14]. Il s’agit là du point de départ essentiel de la pénétration puis de la progression des droits de l’homme en prison. Ce faisant, implicitement, la Commission européenne reconnaît la dignité humaine de la personne détenue lui permettant, à l’instar de tout autre être humain, de bénéficier de la jouissance des droits de l’homme. La Cour européenne, quelques années plus tard, précisera dans le même sens, dans son arrêt Campbell et Fell c/ Royaume-Uni, que « la justice ne saurait s’arrêter à la porte des prisons »[15]. La personne détenue, bien que privée de sa liberté d’aller et de venir et, à ce titre, enfermée et dépendante des autorités, doit pouvoir continuer à jouir de l’ensemble des droits fondamentaux attachés à sa nature humaine.

En second lieu, et en conséquence, la Commission européenne des droits de l’homme, dans sa décision Kotälla c/ Pays-Bas du 6 mai 1978, a utilisé la technique de la « protection par ricochet » dans le but d’appliquer concrètement aux détenus la garantie conventionnelle. Elle a ainsi déclaré qu’une peine de prison pouvait soulever des problèmes sous l’angle de l’article 3 de la Convention selon la manière dont elle était exécutée[16]. Ainsi, bien que la Convention européenne ne contienne aucune disposition relative aux conditions de détention, les autorités pourront se rendre coupables d’une violation de l’article 3 en raison de la manière dont une peine d’emprisonnement sera exécutée.

Il s’agit, dès lors, d’une protection indirecte. Les autorités carcérales, lors du déroulement de la peine d’emprisonnement ne doivent pas prendre de mesures méconnaissant les droits garantis par la Convention. Ce mécanisme de protection permet alors au juge européen de pointer du doigt les lacunes du texte conventionnel. Il est cependant important de souligner qu’il s’agit seulement d’identifier ces lacunes et, via la « protection par ricochet », d’assurer aux individus une protection indirecte et donc minimale. Le juge européen ne comblera réellement ces lacunes que par le biais d’une interprétation constructive des droits, c’est-à-dire en élargissant expressément le champ d’application des dispositions conventionnelles à des situations non prévues à l’origine par les auteurs du texte et également en enrichissant les conditions d’exercices de ces dispositions. Si, par cette technique de protection indirecte, le juge européen ne fait que contourner le vide normatif, il n’en reste pas moins que cette garantie demeure très étendue.

B- Une protection étendue

La personne détenue, bien que non protégée expressément par la Convention européenne des droits de l’homme, bénéficie donc, grâce à la technique prétorienne de la protection par ricochet, de l’ensemble des droits conventionnels. Cette protection, étendue, se déploie lors du contrôle des ingérences étatiques actives et correspond à la manière dont le juge européen envisage la personne détenue, c’est-à-dire dans sa complexité, à savoir à la fois en tant qu’Homme, citoyen, justiciable et personne assujettie à des contraintes.

Le juge européen exige d’abord que les autorités garantissent à la personne détenue le respect de son intégrité physique et morale. Dans cette perspective, il leur est notamment interdit de soumettre la personne détenue à une mesure d’isolement dont les conditions d’exécution constitueraient un traitement contraire à l’article 3 de la Convention. Selon la Cour, « l’isolement sensoriel complet combiné à un isolement social total peut détruire la personnalité et constitue une forme de traitement inhumain qui ne saurait se justifier par les exigences de la sécurité ou tout autre raison. En revanche, l’interdiction de contacts avec d’autres détenus pour des raisons de sécurité, de discipline et de protection ne constitue pas en elle-même une forme de peine ou traitement inhumains »[17]. Dans chaque cas d’espèce, la Cour tiendra compte « des conditions particulières, de la rigueur de la mesure, de sa durée, de l’objectif poursuivi et de ses effets sur la personne concernée »[18]. Dans le même sens, la manière dont les fouilles en détention sont exécutées sera contrôlée par le juge européen. Celui-ci rappelle de manière constante que « si les fouilles corporelles peuvent parfois se révéler nécessaires pour assurer la sécurité dans une prison, défendre l’ordre ou prévenir les infractions pénales, elles doivent être menées selon les modalités adéquates »[19]. En outre, la Cour sanctionne les pratiques de fouilles systématiques non justifiées et non dictées par des impératifs de sécurité, car étant de nature à créer chez les personnes détenues le sentiment d’être victimes de mesures arbitraires[20]. L’intégrité morale de la personne privée de liberté fait également l’objet d’une attention particulière de la part de la Cour. Par exemple, après avoir jugé que le fait d’enfermer un accusé dans une cage de métal pendant une audience publique constituait « objectivement » un traitement dégradant[21], la Cour, dans son arrêt Karachentsev[22], conclut dans le même sens pour des audiences tenues en visioconférence depuis la prison, et ce, même si l’accusé n’était pas physiquement présent au tribunal. La Cour a aussi été saisie de la problématique spécifique du respect de l’intégrité de la femme détenue. Dans son arrêt Korneykova et Korneykov[23], la Cour a pu estimer que constituait un « traitement inhumain et dégradant », le fait d’attacher une femme (privée de liberté) subissant les douleurs des contractions et aussi immédiatement après l’accouchement.

La Cour européenne s’est également engagée en faveur d’une protection des relations sociales de la personne détenue et, plus largement, de l’ensemble des situations ou des moments favorisant le contact ou l’échange avec le monde extérieur. Le juge européen a par exemple rapidement considéré que les autorités pénitentiaires pouvaient se rendre coupables d’une ingérence dans le droit au respect de la correspondance, garanti par l’article 8 de la Convention, lorsqu’elles interceptaient un courrier lors d’un contrôle et le censuraient[24]. Egalement, en tant que citoyen, la Cour a souligné que le détenu bénéficiait des droits civiques. Dans son arrêt Hirst c/ Royaume-Uni[25], le juge européen a reconnu aux personnes privées de liberté la jouissance des droits civiques, sous réserve des limitations implicites admises par l’article 3 du Protocole n°1 garantissant le droit à des élections libres. Il considère, en effet, qu’ « il n’est nullement question qu’un détenu soit déchu de ses droits par la Convention du simple fait qu’il se trouve incarcéré à la suite d’une condamnation. Il n’y a pas non plus place dans le système de la Convention, qui reconnaît la tolérance et l’ouverture d’esprit comme les caractéristiques d’une société démocratique, pour une privation automatique du droit de vote se fondant uniquement sur ce qui pourrait heurter l’opinion publique » (§ 70). De la même manière, la protection du droit à l’instruction du détenu, garanti de manière générale par l’article 2 du Protocole n°1, passe par le contrôle des ingérences actives dont les autorités peuvent se rendre coupables, par exemple en refusant au détenu l’accès au centre d’enseignement de la prison[26] ou l’accès au matériel nécessaire, tel un ordinateur[27]. La protection par ricochet s’est également déployée au titre du droit au respect de la vie privée garanti par l’article 8 de la Convention. La Cour européenne a en effet transposé au milieu carcéral « le droit à un environnement sain »[28], droit qui traduisait déjà l’intégration des questions environnementales dans le champ d’application de la Convention par le biais de la protection par ricochet. Dans l’arrêt Branduse c/ Roumanie[29], le juge européen accepte ainsi de considérer qu’en raison de la proximité d’une décharge d’ordures et de la passivité des autorités quant à la neutralisation de celle-ci « la qualité de vie et le bien-être de l’intéressé ont été affectés d’une manière qui a nui à sa vie privée et qui n’était pas une simple conséquence du régime privatif de liberté » (§ 67).

Enfin, en tant que justiciable, la personne détenue bénéficie, d’une part, du « droit d’accès » à un tribunal, protégé par l’article 6 de la Convention[30] et garantissant aux détenus la suppression des entraves de fait ou de droit à l’accès au juge et, d’autre part, du  droit à un recours effectif, garanti par l’article 13 de la Convention, lorsqu’une mesure individuelle dont elle fait l’objet, liée à l’exécution de sa peine[31] ou à son individualisation[32], méconnaît des droits fondamentaux matériels. Par exemple, s’agissant des conditions matérielles indignes de détention, la Cour européenne exige l’existence d’un recours à la fois préventif (pour empêcher la continuation de la violation ou permettre une amélioration des conditions matérielles de détention) et compensatoire (un recours indemnitaire a posteriori)[33].

Grâce à la protection par ricochet, la personne détenue se voit donc concrètement protégé par la Cour européenne, laquelle accepte de contrôler les autorités lorsque celles-ci commettent des ingérences actives dans les droits fondamentaux. Toutefois, la Cour ne s’est pas contentée de contourner cette lacune au sein du texte conventionnel, elle a également entrepris de la combler via une interprétation constructive et, précisément, par l’énoncé d’obligations positives, cheminant, ce faisant, vers une protection catégorielle.

II- Le perfectionnement de la protection prétorienne des droits fondamentaux de la personne détenue

La Cour européenne des droits de l’homme ne s’est pas arrêtée, comme pour les étrangers, à une protection indirecte des droits fondamentaux de la personne détenue. Par le biais d’une audacieuse interprétation constructive des droits conventionnels, elle a fait bénéficier la personne détenue d’une protection directe (A) et, ainsi, a contribué à faire émerger au profit de cette dernière une protection véritablement catégorielle (B).

A- Une protection directe

L’arrêt emblématique du passage d’une protection indirecte du détenu à une protection directe est bien sûr l’arrêt Kudla c/ Pologne du 26 octobre 2000[34]. En précisant expressément que « l’article 3 de la Convention impose à l’Etat de s’assurer que tout prisonnier est détenu dans des conditions qui sont compatibles avec le respect de la dignité humaine, que les modalités d’exécution de la mesure ne soumettent pas l’intéressé à une détresse ou à une épreuve d’une intensité qui excède le niveau inévitable de souffrance inhérent à la détention et que, eu égard aux exigences pratiques de l’emprisonnement, la santé et le bien-être du prisonnier sont assurés de manière adéquate, notamment par l’administration des soins médicaux requis » (§94), le juge européen insère directement au sein de l’article 3 un nouveau droit, le « droit à des conditions de détention conformes au respect de la dignité humaine ». Le Professeur F. Sudre évoque à cet égard le nouvel « article 3 Bis de la Convention EDH »[35]. Non mentionnées initialement par le texte conventionnel, les conditions de détention sont à présent explicitement intégrées dans le champ de protection de la Convention européenne, et ce, grâce à une interprétation constructive du juge européen. Il revient ainsi aux autorités, d’une part, de veiller à ce que les conditions matérielles de détention ne constituent pas un traitement inhumain et dégradant et, d’autre part, de protéger la santé[36] et le bien-être[37] du détenu. Le juge européen a par conséquent comblé le vide normatif par le biais d’une interprétation dynamique de l’article 3 et n’a eu de cesse, ensuite, d’enrichir cette norme.

La protection de la santé de la personne détenue a fait l’objet, à cet égard, d’un développement substantiel. Par son arrêt Xiros[38], la Cour est venue opérer une systématisation de l’obligation de soin, sous l’angle de l’article 3 de la Convention. Celui-ci impose aux autorités « de veiller à ce que le détenu soit capable de purger sa peine, de lui administrer les soins médicaux nécessaires et d’adapter, le cas échéant, les conditions générales de détention à la situation particulière de son état de santé ». Ces trois types d’exigences (capacité à la détention[39], administration des soins[40] et adaptation des conditions matérielles[41]) ont été dans ce même arrêt largement détaillés dans le but de guider les autorités et d’encadrer leur marge de manœuvre[42]. Cette obligation de soin n’a cessé de déployer ses potentialités. Elle englobe ainsi la protection de la personne détenue contre le tabagisme passif[43] et prescrit aussi aux autorités de « nourrir convenablement »[44] cette dernière. Par exemple, dans son arrêt Ebedin Abi[45], la Cour européenne conclut à la violation de l’article 3 en raison de l’inadaptation des repas au régime alimentaire médicalement prescrit au requérant. Prenant explicitement en compte les difficultés auxquelles sont confrontées les personnes détenues pour établir le lien de causalité entre une telle carence et la dégradation de l’état de santé (§ 50), la Cour estime nécessaire de préciser, « eu égard à l’impossibilité pour une personne détenue de se faire prendre médicalement en charge à tout moment et dans un hôpital de son choix, (…) qu’il [revient] aux autorités internes de faire examiner le menu standard proposé par l’établissement pénitentiaire en cause par un spécialiste et de soumettre le requérant, par la même occasion, à un examen médical spécifiquement en rapport avec ses griefs » (§ 53). En l’espèce, la Cour juge que les autorités, n’ayant pas cherché à savoir si l’alimentation procurée au requérant était convenable ni si le non-respect du régime médicalement prescrit à celui-ci a eu des effets, « n’ont pas pris les mesures nécessaires pour la protection de la santé et du bien-être du requérant » (§ 56). La santé de la personne détenue, c’est également la santé mentale. Le développement de la norme européenne en la matière est ici aussi remarquable. Depuis son arrêt Keenan, dans lequel la Cour souligne qu’il convient « dans les cas des malades mentaux, [de] tenir compte de leur vulnérabilité et de leur incapacité, dans certains cas, à se plaindre de manière cohérente ou à se plaindre tout court des effets d’un traitement donné sur leur personne »[46], celle-ci considère que « que certains traitements enfreignent l’article 3 du fait qu’ils sont infligés à une personne souffrant de troubles mentaux »[47]. Les obligations en la matière ont été largement précisées. Notamment, dans son arrêt Bamouhammad, la Cour énonce que « dans l’hypothèse où la prise en charge n’est pas possible sur le lieu de détention, le détenu doit pouvoir se faire hospitaliser ou être transféré dans un service spécialisé »[48].

De manière moins spectaculaire, il faut également noter que la Cour a fait bénéficier la personne détenue d’obligations positives déjà énoncées dans d’autres contentieux et destinées à protéger l’intégrité. Tel est notamment le cas de la jurisprudence européenne relative à la prévention des actes de violence. Dans l’arrêt Pantea c/ Roumanie[49] relatif à des sévices entre codétenus lors d’une détention provisoire, la Cour européenne a souligné que l’article 3 de la Convention astreignait les « autorités des Etats contractants non seulement à s’abstenir de provoquer de tels traitements, mais aussi à prendre préventivement les mesures d’ordre pratique nécessaires à la protection de l’intégrité physique et de la santé des personnes privées de liberté » (§189), et ce, même lorsqu’il s’agit de relations interindividuelles, comme en l’espèce[50]. De même, sur le terrain de l’article 2 de la Convention, la Cour européenne a mis à la charge des autorités carcérales une obligation de prévenir les risques d’atteinte à la vie des personnes placées sous leur contrôle. Cette obligation vise ainsi, entre autre[51], la prévention du risque inhérent aux comportements des autorités[52]. Classiquement, le juge estime que l’article 2 peut « dans des circonstances bien définies, mettre à la charge des autorités compétentes l’obligation positive de prendre préventivement des mesures d’ordre pratique pour protéger l’individu contre autrui (…) »[53]. Enfin, dans la ligné de sa jurisprudence classique encourageant le respect de la vie familiale par des mesures positives, la Cour européenne a également précisé dans son arrêt Messina c/ Italie[54], qu’« il est essentiel au respect de la vie familiale que l’administration pénitentiaire aide le détenu à maintenir un contact avec sa famille proche »[55]. Evolution remarquable de la garantie conventionnelle octroyée aux personnes détenues, cette protection directe manifeste, en outre, l’ambition de la Cour de façonner une protection catégorielle, c’est-à-dire spécifiquement adaptée au contexte entourant la privation de liberté.

B- Une protection « catégorielle »

Dans certaines hypothèses, nous le voyons, le juge de Strasbourg n’hésite pas à créer de nouveaux droits au bénéfice exclusif d’une catégorie particulière d’individus, les personnes détenues. D’un point de vue théorique, une telle démarche témoigne du fait que le caractère universel des droits de l’homme peut coexister avec une approche catégorielle. En ce sens et de manière générale, le Professeur F. Sudre précise qu’« alors que l’article 3 s’adresse à tout homme, perçu dans son unité et sa globalité (…), et emprunte une démarche globale fondée sur le postulat de l’identité universelle de la personne humaine, la jurisprudence européenne a favorisé l’émergence d’une protection catégorielle, qui, procédant d’une démarche analytique, induit un morcellement de l’homme et la prise en compte de catégories particulières d’individus. Fondée sur le mécanisme de la protection par ricochet, la protection catégorielle, par glissement progressif, devient une protection spécifique »[56]. A l’égard des personnes détenues, la Cour a donc souhaité procéder à un mouvement d’ « acclimatation » de la norme générale conventionnelle à la condition spécifique dans laquelle celles-ci sont placées. Cette « acclimatation », commandée par la vulnérabilité du détenu et, plus largement, par son statut spécifique, est particulièrement visible à travers l’interprétation de l’article 3 de la Convention que réalise la Cour européenne dans son arrêt Kudla, dans la mesure où le juge européen crée un nouveau droit propre aux personnes détenues. Les contentieux mettant en cause des peines à perpétuité révèlent, dans le même sens, ce souci de la Cour d’approfondir cette protection et de l’adapter en énonçant de nouvelles obligations spécifiques aux détenus. L’arrêt Vinter[57] est à cet égard emblématique. Au terme d’une analyse consacrée à l’importance de la réinsertion des personnes détenues dans divers ordres juridiques, la Cour impose en effet aux Etats de créer un mécanisme de réexamen des peines à perpétuité (§ 119) puis en détermine les conditions fondamentales (§ 120). Ces préoccupations liées à la resocialisation des détenus seront également décisives dans l’arrêt Murray[58]. S’appuyant très largement sur les constats déjà dressés à l’occasion de l’affaire Vinter, la Cour rappelle que « les personnes condamnées, y compris celles qui se sont vu infliger une peine d’emprisonnement à vie, doivent pouvoir travailler à leur réinsertion » (§ 103). S’agissant précisément des détenus à vie atteints de troubles mentaux, la Cour estimera en conséquence que l’article 3 de la Convention exige dorénavant des autorités qu’elles leur offrent « des conditions de détention et des traitements propres à leur donner une possibilité réaliste de s’amender et de nourrir ainsi un espoir d’être remis en liberté. L’absence de pareille possibilité pour un détenu peut par conséquent rendre sa peine perpétuelle incompressible de facto » (§ 112).

Plus généralement, cette approche catégorielle peut se lire en filigrane dès lors que le juge européen recourt à la théorie des obligations positives et l’applique pour protéger le détenu contre une ingérence étatique spécifique au milieu carcéral ou, du moins, exacerbée par le milieu carcéral. Tel est le cas par exemple dans l’arrêt Cotlet c/ Roumanie[59], relatif à une entrave à la correspondance d’un détenu avec les organes de la Convention européenne. La Cour, franchisant un pas supplémentaire dans l’interprétation du droit au respect de la correspondance, a en effet déduit une obligation positive pour les autorités de fournir le matériel nécessaire à la correspondance, à savoir du papier, des enveloppes et des timbres (§ 59). Il est indispensable, en effet, que le détenu, malgré son enfermement et les entraves à la correspondance qui y sont inhérentes (en particulier la dépendance du détenu aux autorités carcérales pour obtenir le matériel nécessaire à la correspondance), puisse maintenir de manière effective, en détention, ses contacts avec l’extérieur[60]. De même, s’agissant de l’obligation positive de prévenir les atteintes à la vie du détenu, le juge européen a précisé que les autorités sont également débitrices de cette obligation lorsque les risques sont inhérents aux propres actes du détenu. Sont bien sûr ici visées les tentatives de suicides, particulièrement nombreuses en détention compte tenu de la souffrance morale que peuvent éprouver les personnes détenues. L’obligation de surveillance que la Cour européenne met à la charge des autorités carcérales[61] se justifie alors par la dépendance du détenu vis-à-vis de l’administration pénitentiaire et donc par sa particulière vulnérabilité.             La situation spécifique dans laquelle est placé le détenu ainsi que les multiples facettes de son statut (Homme, citoyen, justiciable et personne assujettie à des contraintes) commandaient ainsi au juge européen, à plus ou moins long terme, au-delà de la simple « protection par ricochet », d’élaborer une norme particulière, ajustée au contexte. Le juge des droits de l’homme a ainsi progressivement mis au jour un droit commun européen de la détention, adapté non seulement aux besoins des personnes détenues mais également aux impératifs et contraintes liés à l’exécution des peines privatives de liberté.


[1] Par exemple, l’article 10 §3 du Pacte des Nations Unies de 1966 sur les droits civils et politiques dispose que « le régime pénitentiaire comporte un traitement des condamnés dont le but essentiel est leur amendement et leur reclassement social. Les jeunes délinquants sont séparés des adultes et soumis à un régime approprié à leur âge et à leur statut légal » ; dans le même sens, l’article 5 de la Convention interaméricaine des droits de l’homme, relatif au droit à l’intégrité de la personne, en son paragraphe 6 dispose que « les peines privatives de liberté doivent avoir pour but essentiel l’amendement et le reclassement social des condamnés ».

[2] La Convention EDH, ci-après.

[3] L’article 5 de la Convention EDH garantit le droit à la liberté et à la sûreté.

[4] A. Spielmann, « La protection des droits de l’homme. Quid des droits des détenus ? » in Mélanges G. Wiarda, Protection des droits de l’homme : la dimension européenne, éd. Carl Heymanns Verlag K.G, Cologne, 1988, p. 589.

[5] La Cour EDH, ci-après.

[6] Nos propos seront consacrés aux détenus stricto sensu, c’est-à- dire aux personnes privées de liberté placées en maison d’arrêt (détention provisoire) ou purgeant une peine dans un établissement pour peines (centres de détention ou maisons centrales).

[7] Les Règles pénitentiaires européennes, Recommandation Rec(2006)2-rev adoptée par le Comité des Ministres le 11 janvier 2006 et révisée le 1er juillet 2020.

[8] Créée par la Convention européenne pour la prévention de la torture et des peines ou traitements inhumains ou dégradants du 26 novembre 1987.

[9] J.-P. Céré, « Les nouvelles règles pénitentiaires européennes. Un pas décisif vers une approche globale des droits des détenus », Revue pénitentiaire et de droit pénal, 2006, pp. 415-423, spéc. p. 423.

[10] Distinction opérée par le Professeur J.-F. Flauss. Voy. J.-F. Flauss, « Du droit international comparé des droits de l’homme dans la jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme », in Institut Suisse de Droit Comparé, Le rôle du droit comparé dans l’avènement du droit européen, Lausanne, 14-15 avril 2000, Schulthess, Zurich, 2002, pp. 159-182, spéc. pp. 167-170.

[11] F. Sudre, « L’économie générale de l’article 3 CEDH », in C.-A. Chassin (dir.), La portée de l’article 3 de la Convention EDH, coll. « Rencontres européennes », Bruylant, Bruxelles, 2006, p. 7, spéc. pp. 16-17.

[12] Par exemple, CEDH, 7 juillet 1989, Soering c/ Royaume-Uni (extradition et article 3 CEDH), CEDH, 20 mars 1991, Cruz Varas c/ Suède, A.201 (expulsion et article 3 CEDH), CEDH, 26 mars 1992, Beldjoudi c/ France, A.234-A (expulsion et article 8 CEDH).

[13] CEDH, 9 décembre 1994, Lopez Ostra c/ Espagne ; CEDH, 19 février 1998, Guerra c/ Italie, Rec. 98-I.

[14] Com EDH, 8 mars 1962, déc. Ilse Koch c/ RFA, ann. 5, p. 127.

[15] CEDH, 28 juin 1984, Campbell et Fell c/ Royaume-Uni, §69, A.80 (obs. P. Tavernier, JDI, 1986, p. 1058).

[16] Com EDH, 6 mai 1978, déc. Kotälla c/ Pays-Bas, DR 14, p. 238.

[17] CEDH, 8 avril 2004, Sadak c/ Turquie, § 45. Dans le même sens, CEDH, GC, 4 juillet 2006, Ramirez Sanchez c/ France, §123 (RTDH, 2007, pp. 249-260, note P. Poncela). 

[18] CEDH, 4 février 2003, Van Der Ven c/ Pays-Bas, § 51.

[19] CEDH, 24 juillet 2001, Valasinas c/ Lituanie, § 117. Dans le même sens, CEDH, 9 juill. 2009, Khider c/ France, § 105.

[20] En ce sens, CEDH, 20 janvier 2011, El Shennawy c/ France, § 37.

[21] CEDH, GC, 17 juill. 2014, Svinarenko et Slyadnev c. Russie (RDP, 2015, 829, chron. B. Pastre-Belda).

[22] CEDH, 17 avr. 2018, Karachentsev c/ Russie, 17 avril 2018, §§ 51-53.

[23] CEDH, 24 mars 2016, Korneykova et Korneykov c/ Ukraine, § 115 (RDP, 2017, pp. 805 et s., chron. B. Pastre-Belda).

[24] Par ex., CEDH, 25 mars 2008, Vitan c/ Roumanie, § 78.

[25] CEDH, GC., 6 octobre 2005, Hirst c/ Royaume-Uni (AJDA, 2006, p. 475, obs. J.-F. Flauss).

[26] CEDH, 27 mai 2014, Velyo Velev c/ Bulgarie.

[27] CEDH, 18 juin 2019, Mehmet Reşit Arslan et Orhan Bingöl c/ Turquie.

[28] Par ex., CEDH, GC, 8 juillet 2003, Hatton et autres c/ Royaume-Uni.

[29] CEDH, 7 avril 2009, Branduse c/ Roumanie.

[30] CEDH, 21 février 1975, Golder c/ Royaume-Uni, § 36 (AFDI, 1975, p.330, note R. Pelloux). Le requérant, en l’espèce, s’était vu opposé un refus de la part du ministre de l’intérieur de l’autoriser à consulter un avocat en vue d’intenter contre un gardien une action en dommages et intérêts du chef de diffamation, ce qui le privé de jouir effectivement du droit à un procès équitable.

[31] Par ex., CEDH, 12 juin 2007, Frérot c/ France, §66. La Cour conclut à la violation de l’article 13 eu égard au fait que le Conseil d’Etat déclara irrecevable la demande du requérant tendant à l’annulation de la décision de refus du chef d’établissement d’acheminer une lettre, au seul motif qu’il s’agissait d’une mesure d’ordre intérieur insusceptible de faire l’objet d’un recours pour excès de pouvoir.

[32] Par ex., CEDH, 18 octobre 2005, Schemkamper c/ France, §44. La Cour précise qu’avant la loi du 9 mars 2004 « juridictionnalisant » les décisions du Juge de l’application des peines, les décisions de ce dernier en matière de permission de sortir étaient des « mesures d’administration judiciaire » qui ne pouvaient être contestées que par le Procureur de la République (§43), cela constituant une violation de l’article 13.

[33] CEDH, 21 mai 2015, Yengo c/ France, § 50 (JCP G, 2015, doctr. 845, F. Sudre) ; CEDH, 30 janvier 2020, J.M.B. et autres c/ France, § 167 (JCP G, 2020, obs. 154, B. Pastre-Belda) ; CEDH, 9 avr. 2020, déc., Shmelev et autres c/ Russie, n° 41743/17 et 16 autres requêtes.

[34] CEDH, GC, 26 octobre 2000, Kudla c/ Pologne (RTDH, 2002, p.169, note J.-F. Flauss).

[35] F. Sudre, « L’article 3bis de la Convention européenne des droits de l’homme : le droit à des conditions de détention conformes au respect de la dignité humaine », in Mélanges en hommage au Doyen G. Cohen-Jonathan, Liberté, justice, tolérance, Bruylant, 2004, pp. 1485-1500. Sur cette protection directe, voy. également B. Ecochard, « L’émergence d’un droit à des conditions de détention décentes garanti par l’article 3 de la Convention EDH », RFDA, 2003, pp. 99-108 ; A. Gouttenoire, « Les droits de l’homme en prison», Revue pénitentiaire et de droit pénal, 2005, pp. 107-116, spéc. pp. 107-108. Pour une opinion plus nuancée, voy. P. Wachsmann, « Convention EDH. – Droits garantis. – Libertés de la personne physique », in JurisClasseur Europe Traité, fascicule n° 6520, spéc. §50. Pour le Professeur P. Wachsmann, au contraire, il paraît excessif de parler d’un article « 3 bis » de la Convention, il ne voit en effet dans la protection directe des conditions de détention par l’article 3 (mise en oeuvre par l’arrêt de la Cour EDH Kudla) « que le développement des implications de la prohibition absolue des traitements inhumains ou dégradants ».

[36] Le juge vise aussi bien la santé physique (CEDH, 10 juillet 2001, Price c/ Royaume-Uni ; CEDH, 7 octobre 2008, Bogumil c/ Portugal ; CEDH, 3 mars 2009, Ghavtadze c/ Géorgie) que mentale du détenu (CEDH, 11 juillet 2006, Rivière c/ France ; CEDH, 16 octobre 2008, Renolde c/ France). De plus, le juge admet que la détention d’une personne âgée puisse poser des problèmes sous l’angle de l’article 3. Par ex., CEDH, 7 juin 2001, Papon c/ France, (LPA, 20 septembre 2001, p.14, note E. Boitard) ; CEDH, 14 novembre 2002, Mouisel c/ France, Rec. 2002-IX (RTDH, 2003, p.1007, note J.-P. Céré).

[37] Bien qu’il soit inapproprié de parler de « bien-être » en détention, cette référence permet à la Cour d’étendre le bénéfice de la protection contenue au sein de l’article 3 à des détenus dont les conditions matérielles de détention objectivement inacceptables (l’insalubrité et la surpopulation en particulier) se répercutent sur leur vie quotidienne et donc sur leur bien-être général, et ce, bien qu’ils ne soient pas atteints d’une maladie à proprement parler, ou bien qu’ils n’aient pas fait l’objet de violences physiques appelant des soins médicaux d’urgence.

[38] CEDH, 9 sept. 2010, Xiros c/ Grèce, § 73 (JCP G, 2011, doctr. 94, chron. F. Sudre).

[39] Par ex., CEDH, 28 nov. 2017, Dorneanu c/ Roumanie.

[40] Par ex., CEDH, 2 juin 2020, Potoroc c/ Roumanie

[41] Par ex., CEDH, 4 fév. 2020, Bayram c/ Turquie.

[42] CEDH, Xiros, préc., §§ 74-76.

[43] CEDH, 25 janv. 2011, Elefteriadis c/ Roumanie.

[44] CEDH, 15 juin 2006, Moisejevs c/ Lettonie, § 78.

[45] CEDH, 13 mars 2018, Ebedin Abi c/ Turquie.

[46] CEDH, 3 avr. 2001, Keenan c/ Royaume-Uni, n° 27229/95, § 111.

[47] CEDH, 11 juill. 206, Rivière c/ France, n° 33834/03, § 61.

[48] CEDH, 17 nov. 2015, Bamouhammad c. Belgique, n° 47687/13, §§ 121-122 (D. actu, 18 novembre 2015, obs. C. Fleuriot).

[49] CEDH, 3 juin 2003, Pantea c/ Roumanie (JCP-G, 2003, I-160, n° 3, chron. F. Sudre).

[50] La Cour EDH reconnaît ainsi l’ « effet horizontal » de l’article 3 de la Convention EDH.

[51] Nous verrons dans les propos infra (II, B) que la Cour EDH protège aussi la vie du détenu contre les risques inhérents à ses propres actes.

[52] CEDH, 21 novembre 2000, Demiray c/ Turquie, §41.

[53] CEDH, Demiray, préc.

[54] CEDH, 28 septembre 2000, Messina c/ Italie, §61 (JCP-G, 2001, I-291, chron. F. Sudre).

[55] Dans le même sens : CEDH, 18 octobre 2005, Schemkamper c/ France, § 30 ; CEDH, 15 juin 2006, Kornakovs c/ Lettonie, § 134.

[56] F. Sudre, « L’économie générale de l’article 3 CEDH », in C.-A. Chassin (dir.), La portée de l’article 3 de la Convention EDH, coll. « Rencontres européennes », Bruylant, Bruxelles, 2006, pp. 7-19, spéc. pp. 16-17.

[57] CEDH, GC, 9 juillet 2013, Vinter et autres c/ Royaume-Uni (Dr. pén., 2013, comm. 165, note E. Bonis-Garçon ; RDP, 2014, 785, chron. B. Pastre-Belda ; JCP G, 2013, act. 918, obs. F. Sudre).

[58] CEDH, GC., 26 mars 2016, Murray c/ Pays-Bas (JCP G, 2016, act. 569, obs. F. Sudre ; AJ Pénal, 2016, 322, note Vasiliki Vouleli et D. van Zyl Smit).

[59] CEDH, 3 juin 2003, Cotlet c/ Roumanie (JCP-G, 2003, I-160, chron. F. Sudre).

[60] Par ex., CEDH, 24 février 2009, Gagiu c/ Roumanie, §§ 88-91.

[61] Par ex., CEDH, 3 avril 2001, Keenan c/ Royaume-Uni, § 89 (chron. F. Sudre, JCP-G, 2001, I-342) ; CEDH, 16 octobre 2008, Renolde c/ France,  préc., § 81.