uk
Chapter 1
Video
All countries

Справжня трансформація в’язниць або просто пристосування? Критична оцінка вчених і активістів наслідків визнання прав ув’язнених

library image
© Aleksei Sokolov

Перехід баталій навколо питання в’язниць в царину судочинства є досить новим феноменом для Старого Світу, особливо на загальноєвропейському рівні. Так, до недавнього часу, органи ЄКПЛ могли не брати до уваги тяжби в межах великих координованих кампаній, покликаних сприяти змінам в галузі судової практики, спрямованим на захист прав ув’язнених.

З цього погляду доводиться визнати, що практика США, де боротьба за дотримання прав ув’язнених масовано велася в юридичній площині вже з 1960-х років, не стала прикладом для наслідування для рухів активістів в Європі, які присвятили свою діяльність пенітенціарній сфері. Обставини ведення цієї боротьби разюче відрізняються, якщо порівняти Європейський континент і Північну Америку. Професор Олів’є де Шуттер пояснював, що «в період з 1965 по 1990 рр., практично у всіх штатах США судовими інстанціями були прийняті постанови про проведення великих змін у пенітенціарній системі, в ім’я захисту конституційних прав і щоб уникнути поводження з ув’язненими, що підпадає під визначення «жорстокого і незвичайного», згідно з положеннями Восьмої поправки». Автор також нагадує, що «в період з 1966 по 1976 рр., кількість позовів ув’язнених про відшкодування збитків у зв’язку з порушенням їх конституційних прав зросла в тридцять разів» [1]. Це повсюдне звернення до судової системи з метою спробувати викликати позитивні зміни в пенітенціарній сфері багато в чому пояснюється минулим досвідом руху за громадянські права, яке вдавалося саме до юридичної допомоги у справі ліквідації расової сегрегації в країні. Захистом прав ув’язнених нерідко займалися ті ж адвокати, які відзначилися в юридичних баталіях проти расової дискримінації в 1950-1960 рр., зокрема в системі освіти. Крім іншого, як зазначає Джеймс Б. Джейкоб, «наприкінці 1950-х і на початку 1960-х років чорношкірі становили більшість серед ув’язнених в багатьох в’язницях Півночі, в деяких з штатів. Їх самосвідомість було пробуджено внаслідок руху за громадянські права, і цілком природно, що ув’язнені цього покоління з числа кольорових меншин вимагали дотримання своїх прав навіть перебуваючи за гратами; вони не погоджувалися вести себе непомітно. До кінця 1960-х років деякі з чорношкірих ув’язнених (…) домоглися приголомшливої популярності. Неможливо було позбавити їх зв’язку з групами впливу на свободі, зокрема з батальйонами адвокатів. І вони безумовно чинили політичний вплив на своїх адвокатів, в тій же мірі, в якій ті впливали на їх власну політичну самосвідомість. Бунти і законодавчі реформи призвели до політичного зрушення в суспільстві тієї епохи в більш широкому розумінні, і цей феномен став ще більш помітний в пенітенціарній сфері.»[2].

Траєкторія розвитку європейського пенітенціарного права на початку 2000-х років разюче відрізняється від процесів, що відбувалися в США. Дірк Ван Зіл Сміт і Соня Снаксен показали, наскільки велика була залежність процесів зміни європейських тюремних норм від діяльності міжурядових структур Ради Європи та залучених до неї експертів через застосування м’якого права, а також створення Європейського комітету з питань запобігання катуванням. Роль юриспруденції в справі формування ефективних механізмів захисту прав ув’язнених довгий час залишалася досить обмеженою (див. виступ судді Франсуази Тулкенс і статтю Беатрис Пастр-Бельда). Доказом тому може слугувати і той факт, що у вересні 2000 р. уряд Італії, на якому в той момент лежало головування у Комітеті міністрів, взяв на себе ініціативу щодо реалізації процесу прийняття Протоколу до ЄКПЛ щодо забезпечення деяких додаткових прав осіб, позбавлених волі (Protocol to the ECHR securing certain additional rights to persons deprived of their liberty). Судова практика здавалася настільки перевантаженою питаннями пенітенціарного характеру, що ідею доповнити текст Конвенції висловив в червні 1990 р, і потім в жовтні 1998 р. сам Ролв Рісдал, що був тоді Головою ЄСПЛ. Ця ідея була остаточно відхилена в листопаді 2001 р, з урахуванням  тільки-но  розпочатих на той час стрімких зрушень в судовій практиці з пенітенціарних питань, що мали місце за кілька місяців до того моменту [3].

Без сумніву, початкова нерішучість європейських механізмів захисту прав ув’язнених пояснюється чисто юридичними причинами, пов’язаними з самим текстом Конвенції [4]. Слабкість міжнародних зв’язків активістських рухів в пенітенціарній сфері також є однією з можливих причин недостатньої переконливості аргументів під час обговорення даних питань в ході тяжб у Страсбурзі. Також видається, що відсутність переконаності органів Конвенції у важливості даного питання також частково пов’язана з тим, що прихильники захисту прав ув’язнених в Європі не розглядали правові інструменти в якості дієвого знаряддя в своїй боротьбі за розширення прав. Як свідчить Габріель Муеска, кажучи про Францію, «на початку 1990-х років, коли я розмовляв з сусідами по камері про силу правосуддя, вони сміялися мені в обличчя, заявляючи, що право формують ті, інші, самі для себе, і що в ім’я цього права вони ламають життя нам, руйнують нас і відлучають від суспільства».

Настільки ж обережне ставлення до правових інструментів, які вважалися нездатними спричинити реальні зміни в тюремній сфері, або навіть такими, що заважають зрозуміти її суть і особливості, часто існувала і серед громадських організацій. З цього погляду винятком із загального європейського правила виглядає феномен мобілізації юридичної сфери в Сполученому Королівстві, в результаті якої було досягнуто значних успіхів [5]. Наведена нижче стаття Юга де Сюрмейна нагадує, що основна організація, що об’єднала активістів пенітенціарної сфери у Франції, довгий час вважала за неможливе домогтися реальних змін в тюрмах. Однак, навіть зважившись ініціювати позови, цей спосіб боротьби розглядався в якості доповнення до інших форм мобілізації. Навіть в разі Німеччини, де контролююча функція судових інстанцій стоїть на чолі кута правової сфери і де судові інстанції зіграли визначальну роль у справі формування пенітенціарного права в 1970-х роках, застосування юридичних інструментів досить швидко стало основним методом впливу, що, однак, не знайшло особливого відгуку в Страсбурзі (див. незабаром коментарі щодо Німеччини). Очікування, покладені на норми загальноєвропейського права, були безумовно набагато масштабнішими в середовищі активістів з країн Центральної та Східної Європи (див. незабаром коментарі щодо Польщі, України та Росії). Проте, пенітенціарні тяжби в цих країнах, як правило, до кінця 1990-х / початку 2000-х років не мали особливого впливу на порядок денний в залі засідань ЄСПЛ [6].

Що є джерелом такого скепсису щодо правових інструментів? Погляд громадських об’єднань змушує звернутися до історії в’язниць і до погляду на неї філософа Мішеля Фуко, який справив помітний вплив на академічну сферу і на активістів пенітенціарної сфери. Так, Фуко вважав, що «ідеї «реформування» тюремної сфери настільки ж старі, як і сама концепція в’язниці. Вони немов би містяться в її програмі. З самої своєї появи в’язниця була залучена в цілу серію механізмів супроводу, які повинні, з усією очевидністю, сприяти її поліпшенню, але постають швидше як складова частина її функціонування, настільки тісно вони пов’язані з її існуванням протягом всієї її історії […] Не потрібно розглядати в’язницю як інертну установу,що приголомшується час від часу процесами реформ. «Теорія в’язниці» завжди залишалася швидше настановою з експлуатації та необхідною умовою її існування, ніж несподіваним критичним її осмисленням». Ця аналогіяіснувала в 1975 р, але деякі роботи в сфері суспільних наук, присвячені політиці в пенітенціарній сфері, перегукуються з нею і понині, незважаючи на «критику критики» в різних академічних течіях, висвітлюючи «постійне використання реформаторської риторики» як частину процесу легітимації і відтворення системи пенітенціарних інститутів [7].

Ця концепція досі існує в академічній сфері, однак її вплив на громадську думку вельми знизився, оскільки питання про умови тримання під вартою і цілком справедливе занепокоєння щодо дотримання гуманних норм займає, за сформованим у нас враженням, центральне положення в критиці тюремної системи. Чи зберігає вона тим не менш свою важливість для розуміння сучасних викликів з сфері визнання і захисту прав осіб, позбавлених волі? Накопичений за двадцять минулих років досвід впровадження вимог ЄКПЛ в практику правозастосування на національному рівні може дозволити вважати саме так і демонструє той факт, що, як вказує Страсбурзький суд, «особливо там, де виконавча влада здійснюється таємно, найбільш очевидний ризик виникнення свавілля».

Опубліковані тут матеріали покликані проілюструвати той факт, що замість відмови від юридичних тяжб або посилань на закони, подібний критичний підхід вимагає обережності з погляду очікувань, пов’язаних з їх середньостроковим і довгостроковим впливом. В якомусь сенсі цей підхід дає можливість правового впливу, дозволяючи побачити в них інструмент для уникнення таких підводних каменів, як чисто формальне визнання прав і особливості їх дотримання в пенітенціарному середовищі. З цього погляду, історик Жан Берар в своїй статті, що наводиться нижче, висвітлює тенденцію до «відродження утопічної мрії про виправлення» в рамках реформування пенітенціарної сфери, що призводить до «відтворення механізмів розподілу і застосування покарань, легітимізуючи свавілля в поводженні з людьми». Історик попереджує, що в умовах зростання інтересу до способів та інструментів управління і забезпечення безпеки в зв’язку зі збільшенням кількості ув’язнених і подовженням термінів ув’язнення, найбільш тяжкі позови стосуватимуться «випадків, коли потрібно розпізнати прагнення зміцнити свавілля під прикриттям нової науковості, що змінила клінічний аналіз на використання статистичних даних». З цього ж погляду, кримінолог Ден Камінські в своєму інтерв’ю, опублікованому нижче, застерігає нас про можливу нейтралізацію прав шляхом розгляду їх з утилітарної точки зору, в якості реабілітаційного завдання або в межах управлінського підходу, коли адміністрація прагне покласти на самих ув’язнених завдання сформувати всередині в’язниці умови, необхідні для їх власної ресоціалізації. Як вважає кримінолог, «свобода повинна залишатися метою будь-якого політичного перегляду режиму позбавлення волі», і саме такий підхід повинен знаходитися в основі будь-яких зусиль з реформування пенітенціарної сфери.

Статті та відео по темі:

Проблеми визнання прав ув’язнених

Інтерв’ю з Деном Камінські, професором Лувен-ла-Ньовського університету, Бельгія.

Тюрма як проблема

Стаття Жана Берара, Викладач історії у Вищій нормальній школі в Кашані і науковий співробітник Інституту політичних соціальних наук (ISP)

Судові тенденції розвитку руху активістів в тюремній сфері у Франції: ретроспективний погляд на перші юридичні баталії

Стаття Юга де Сюрмейна, Юридичний координатор Європейської мережі судового захисту прав ув’язнених, колишній керівник юридичної служби в Міжнародній тюремній обсерваторії (OIP) – Французька секція


[1] Olivier de Schutter, Le rôle du juge dans la révolution pénitentiaire aux Etats-Unis, in Olivier de Schutter  et Dan Kaminki, L’institution du droit pénitentiaire, Enjeux de la reconnaissance de droits aux détrenus, Brylant/LGDJ, 2002

[2] James B. Jacobs, The Prisoners’ Rights Movement and Its Impacts, 1960-80, Crime and Justice. Vol. 2 (1980), pp. 429-470 (42 pages)

[3] Область застосування прав, зазначених у даному проекті, була і справді досить обмеженою.

[4] На відміну від інших міжнародних інструментів захисту прав людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1976 р., ст. 10, § 1) і Міжамериканська Конвенція з прав людини (1969 р, art. 5, § 2 ), ЄКПЛ не містить в собі особливих положень, що стосуються осіб, позбавлених волі. Лівінгстон, до речі, стверджував, що «пакт загального характеру з прав людини, як, наприклад, ЄКПЛ, по суті засновано на понятті свободи (…) Яким би не було реальне розуміння цієї норми серед більшості громадян держав-учасниць Конвенції, воно безумовно не відповідає реальному стану справ, з яким стикається більшість ув’язнених».  Також, відсутність гарантій економічних і соціальних прав в положеннях даного договору також відіграє негативну роль для ув’язнених. І, нарешті, він вказує на «різноманіття обмежень, що випливають з положень Конвенції», що залишає велику свободу тлумачення органам Страсбурзького суду (див. Stephen Livingstone, Prisoners ‘rights in the context of the European Convention of Human Rights, Punishment and Society, vol (2) 3: 309-324 

[5] Див. Stephen Livingstone, Op. cit.  

[6] Необхідно відзначити, що міжнародні організації, перш за все Amnesty international, доклали значних зусиль для прийняття згаданого протоколу. Однак не помітно, щоб ці зусилля з лобіювання супроводжувалися відповідним стратегічним розглядом.

[7] Philippe Artières, Pierre Lascoumes, Grégory Salle, « Gouverner, enfermer. La prison, un modèle indépassable », in Ph. Artières et P. Lascoumes (dir.), Gouverner, Enfermer Gouverner, Enfermer. La prison, un modèle indépassable ?, Paris, Presses de Sciences Po, 2004, p. 47.