uk
Chapter 1
Article
All countries France

Тюрма як проблема

La prison, peine-problème
Read in French Back
library image
© Charles Marville

Чому сьогодні активістам все ще необхідно турбуватися про те, що відбувається в тюрмах, інформувати і боротися за права ув’язнених? Чому національні та європейські судді продовжують оцінювати дотримання основних прав? Чи не були в’язниці реформовані, чи не були визнані права, хіба тюремна адміністрація не під контролем?

Відповідь знаходиться перед нами, а точніше, перед більшістю з нас, не знайомих з в’язницею, завдяки написаним на наших очах показанням свідків, розслідуванням і скаргам тих, хто бере на себе відповідальність повідомляти про те, що відбувається за гратами. Ця відповідь є і в рішеннях таких органів, як Європейський суд з прав людини. Порушення прав людини численні: від перенаселеності тюрем до труднощів з доступом до медичного обслуговування, від насильства до труднощів з підготовкою до виходу на свободу.

Давайте трохи помріємо: уявімо, що європейські держави займаються цим питанням і виконують рекомендації органів щодо захисту прав людини. Чи можуть в такому випадку піти у відставку активістські організації та наглядові органи? Насправді ні.

Існує більш фундаментальна і стала причина, ніж заклики до громадських дій для боротьби з самими нагальними порушеннями, пов’язаними з позбавленням волі, через які в’язниця не повинна бути видалена з-під пильної уваги. Спостерігати за тим, що відбувається у в’язниці, закликаючи до визнання і поваги прав ув’язнених, є способом демонстрації того, що в’язниця є проблемою з того часу, як вона стала головним елементом пенітенціарної системи в XIX столітті.

Це не означає, що тюремне ув’язнення є покаранням, виконання якого створює проблеми, які потребують вирішення. Навпаки, це означає, що, хоча проблеми тюрем можна пом’якшити, послабити, перемістити, вони не можуть бути вирішені. Їх можна при цьому замовчувати, приховувати й ігнорувати, або, навпаки, виявляти, позначати, оскаржувати.


Для того щоб зрозуміти це, можливо, нам доведеться почати з дещо іншого питання: яка кримінальна проблема знайшла своє вирішення в застосуванні тюремного покарання? Хоча в його версію з тих пір були внесені нюанси істориками в області правосуддя, ми наведемо відповідь Мішеля Фуко [1].

В «Наглядати і карати» він пояснює, що один з поширених способів осмислення зародження в’язниці в якості покарання (мова йде не про зародження ув’язнення, вже використовуваного для виключення різного роду населення) полягає в тому, щоб розглядати його як альтернативу тілесних покарань старого порядку. Найжорстокішою формою такого покарання є каральне видовище мук, яке представляє тіло нещасного засудженого перед усією священною силою королівської влади, яку він наважився образити, і яка розриває його на шматки і стирає в пил. Тюремне ув’язнення замість катувань стало такою собі ознакою менш жорстоких репресій, зроблених гуманнішими завдяки міркуванням філософів і юристів епохи Просвітництва. Однак ця ідея гуманізації приховує частину трансформації політичної системи покарання. У кримінальному правосудді, втіленому в видовище катувань, реформатори XVIII століття, які надихнули революційну реформу кримінального правосуддя, критикували як надмірність, так і брак покарання. Під надмірністю мається на увазі, звичайно, жахливість змучених тіл. Але є і брак покарання: рідкість тортур супроводжується безкарністю багатьох протиправних діянь. Протизаконність, як її називає Фуко, присутня на всіх рівнях суспільства, і з нею погано справляється складна система виправних установ монархії.

Однак в процесі трансформації розвитку капіталістичної економіки XVIII століття, що виробляє машини, товари, за якої розвиваються міста, буржуазія – правлячий клас на стадії розвитку – більше не має наміру терпіти цю широко розповсюджену протизаконність. Що стосується фінансових, податкових та торговельних правил, за їх порушення буржуазія має намір забезпечити правосуддя у вигляді компромісу і домовленості. Але при цьому вона має намір усіляко боротися з народною протизаконністю, що є антагоністом створення приватної власності як самого священного права: крадіжка, або якщо взяти відомий приклад Маркса, крадіжка деревини з лісів, які колись знаходилися в загальному користуванні, але які стали приватною власністю, або грабіжу місць, де складуються товари промислової економіки, таких як Лондонський порт. Кримінальне правосуддя є інструментом «цієї систематичної і збройної нетерпимості до протизаконності» [2]. Реформатори в галузі кримінального права хочуть виділити зв’язок між порушенням і покаранням, ретельно визначивши заборонені види поведінки і ступінь їх серйозності.

Однак мова йде і про те, щоб позбутися жорстоких покарань, які вважаються безглуздими і огидними. Кодифікація повинна передбачати всі злочини з метою обмеження свавілля, а також забезпечувати належне покарання за них. Кримінальне покарання має бути співрозмірним, а не безконтрольним, для здійснення систематичних та ефективних репресій. Сама по собі надмірність насильства і катувань робить покарання занадто невизначеним. Страждання засудженого можуть викликати жалість у публіки. Що ще гірше, це може викликати бунт, який ризикує підірвати суверенітет монарха. Надмірність тортур також є поганим прикладом: завдаючи потужних, але рідкісніх ударів, тортури не можуть сформувати, як це назвав Беккаріа [3], систематичну чутливу перешкоду, яку потенційний злочинець оцінює проти користі злочину і яка повинна відрадити його від його здійснення. Ідеал покарання просвітленої еліти в кінці XVIII століття – це покарання, співрозмірне злочину, що виражає на очах у всіх контрольоване і неухильне насильство.

Для цього ці реформатори заклали легітимність судового насильства на новій основі: від образи монарха (образа Величності) злочин перетворюється в напад на соціальний об’єкт в цілому, суверенний сам по собі. Сучасна кримінальна раціональність – це те, що являє злочинця як ворога суспільства, покарання якого має забезпечити захист соціального контракту [4]. Звідси – виражений дисбаланс влади між злочинцем і державною владою, державою, яка переслідує його від імені всього народу. Злочинець в цьому сенсі один проти всіх.

Саме цей дисбаланс теоретики пенітенціарної реформи намагаються усунути. По-перше, шляхом встановлення принципу найменшого можливого покарання або найменших страждань при покаранні. По-друге, що більш позитивно, бажаючи зробити покарання чимось іншим, ніж лише заподіяння страждань, що не ставить жодної іншої мети, крім відплати. Для цього, як показує Фуко, реформатори прагнуть створити систему покарань, орієнтовану на соціальну видимість санкцій, а також на символічну відповідність між діями, що піддаються докору, і накладеними санкціями. Видима санкція це також санкція, що захищає від прихованого насильства, яке могло б вийти за межі справедливої санкції. Для Бентама [5], ідеальним місцем для виконання покарання є Паноптикум, місце, де ув’язнені та наглядачі знаходяться під постійним наглядом, щоб тим самим боротися з «тиранією» наглядачів. Особливо якщо, як пояснює Беккаріа, перспектива покарання повинна відлякувати потенційних злочинців, то покарання має бути як публічним, так і значущим. Кожному порушенню повинно відповідати покарання, щоб потім скласти загальну таблицю відповідностей, яка забезпечувала б ясність закону для всіх громадян. Ідея покарання в цьому сенсі була б сильнішою, ніж саме покарання.

Для задоволення цих амбітних цілей реформа тюремного покарання є як хорошим, так і поганим кандидатом. Тюремне ув’язнення як єдина форма покарання не досягає символічної відповідності, видимого всім, тому зв’язку між дією і покаранням, який може функціонувати лише «в елементі публічності» [6]. Потім, за високими стінами, існує ризик виконання нового покарання в таємниці, що несе в собі небезпеку надмірності насильства, від якого і необхідно позбутися. «Два цих наслідки – таємниця та автономія у здійсненні каральної влади – неприйнятні для теорії і політики покарання, що має на увазі дві мети: зробити повноваження щодо покарання адекватними і прозорими стосовно законів, які публічно встановлюють їх межі» [7].


Чому за цих умов саме позбавлення волі як покарання так швидко стало головним запобіжним заходом? Це пов’язано з тим, що реформа пенітенціарної системи пішла за широким рухом по створенню дисциплінарних установ в XVII і XVIII століттях. Це були, перш за все, не каральні установи, а виховні та терапевтичні установи. Фуко описує історію дисциплін в першу чергу в якості інструментів для підготовки сучасних армій, раціоналізації педагогіки шкіл і функціонування лікарень. Дисципліна – це сукупність методів перетворення людей, заснованих на їх видимості, розподілі, перевірці та ієрархії і підкріплених конкретними знаннями: гуманітарні науки, в яких вивчаються причини, через які люди в більшій чи меншій мірі здатні виявляти очікувану поведінку і прогрес.

З тих пір стали з’являтися переваги в’язниці, раніше приховані за монотонною уявою про підземелля. Вони проявляються в подвійному гнучкому характері тюремного ув’язнення: тимчасові зміни тривалості ув’язнення, які формують відповідність між тяжкістю злочинів і тяжкістю покарань; і зміна тривалості покарання шляхом можливості поступового пом’якшення покарання, що дозволяє заохочувати хорошу поведінку більш м’якими умовами ув’язнення.

Таким чином, ув’язнення визначається не як похмуре місце, а як динамічний період, під час якого злочинці перетворюються на чесних громадян. Необхідність такої трансформації заснована на характеристиці злочинності. У роки після Французької революції злочинність злилася зі заплутаною масою народної протизаконності, і вона небезпечно наблизилась до політичної волі до повалення суспільного ладу. Той, хто кидає виклик приватної власності, може виявитися не тільки ув’язненим, але і революціонером! Створення злочинності як специфічного і згубного соціального явища – це процес диференціації, який, з одного боку, дозволяє нав’язати населенню «базовий легалізм» і в той же час отримати від нього девіантну меншість, стигматизовану і таку, що поступово дистанціюється від форм політичної організації робітничого класу. Це та меншість, яка не освоїла дисципліну школи, армії або фабрики. Злочинність – це патологія поганих бідних, для усунення якої створюється дисциплінарний інститут.

Це має досягатися за рахунок постійної роботи системи «заохочення-покарання», яка винагороджує за дотримання і карає за відхилення: «За допомогою цієї мікроекономіки вічного покарання проводиться диференціація не актів, а самих індивідів, їх природи, їх віртуальності, їх рівня або їх цінності» [8]. З цієї причини «в основі всіх дисциплінарних систем лежить невеликий кримінальний механізм» [9]. Цей невеликий механізм не має величі законів, написаних для приведення кримінального права у відповідність з філософією Просвітництва. Він не бореться зі свавіллям за допомогою суворого визначення злочинів і покарань. Навпаки, в тюрмі «покаранню піддається вся невизначена область невідповідної поведінки» [10].

У цьому сенсі ми розуміємо синтетичне формулювання Фуко, згідно з яким «дисципліна, за своїм механізмом, є контрправом» [11]. Це постійна причина того, що вимога про права у в’язниці є викликом для її функціонування, навіть якщо вона має місце в епоху, коли держава стверджує своє верховенство відповідно до закону. Благородні правові установки можна розглядати лише разом з їх дісціплінарним двійником, а юридичне право на покарання – за сукупністю з його дискреційними повноваженнями щодо виправлення. Спостерігати за в’язницями, піддаючи їх роботу перевірці поваги до прав людини, проливає суворий світ на цю маленьку таємницю сучасних пенітенціарних установ.

Але це не все. Проблема дисциплінарної пенітенціарної утопії полягає в тому, що вона відразу ж увінчалася невдачею. Тут висловлювання Фуко майже саркастичні. З початку XIX століття кожне покоління реформаторів-філантропів виявляє, що тюремне ув’язнення не вирішує проблем злочинців, а масово замикає їх, занурює їх в злочинні спільноти, втягує їхні родини в злидні тощо. І їм здається, що вони мають ключ до загадки. Тюрми повинні бути приведені у відповідність зі своїм початковим ідеалом: необхідно розділити ув’язнених, диференціювати умови утримання, заохочувати діяльність, що дозволяє провести моральну реабілітацію та професійну адаптацію. Для Фуко пенітенціарна система це постійна гра між визнанням провалу і планами щодо поліпшення.

Це має два важливих наслідки для прав ув’язнених.

По-перше, тюремна дисципліна це не тільки практична необхідність, але і реалізація програми з реабілітації. Ця необхідність, як показав Жак-Гі Петі [12], має дві прості причини: підтримувати порядок в закритому місці і не допускати з нього виходу. Заохочення і покарання набувають більш прозаїчний зміст, що полягає в запобіганні заворушень і втечі, дозволяючи градуювати насильство в місцях позбавлення волі. Дисциплінарні прийоми XIX століття являють собою якийсь музей жахів, часто смертельних, які роблять ідею про покарання, яке більше не зазіхає на тіло, далеким спогадом. Покарання змінилися, але проблема залишилася: тюремне свавілля, засноване не тільки на ідеалі спокути, а й на необхідності управління. В результаті, термін, нещодавно використаний у важливій книзі про насильство в тюрмах для опису політичного режиму тримання під вартою, є тим же самим, який Бентам зазначив в якості прикладу того, що не слід робити: тиранія [13]. Справа не в тому, щоб виносити моральне судження про тиранів або зводити всі можливі відносини в тюрмі до тиранії, а в тому, щоб вказувати на форму співіснування, яка не може ґрунтуватися на загальному режимі прав і на підсумках колективного обговорення. Дискреційна влада – це наслідок прояву примусу. Визнання осіб, які перебувають в ув’язненні, як політичних суб’єктів в місцях позбавлення волі означає надати їм свободу на збори, обговорення, організацію, загалом, усього того, чого хоче уникнути адміністрація, зацікавлена в контролі.

Другим наслідком є те, що Фуко запрошує нас уважно поглянути на проєкти тюремної реформи, які беруть коріння в дисциплінарному ідеалі. З одного боку, вони просто повторюють монотонний дискурс, що сформувався в перші десятиліття XIX століття. З іншого боку, відродження утопії реабілітації означає переозброєння механізмів диференціації / покарання, що узаконюють довільне поводження з ув’язненими. Саме в цей момент у «Наглядати та карати» прямо згадується про його актуальність. Опублікована в 1975 році, написана в роки повстання у французьких в’язницях, книга показує, що реакція на протести частково відбувалася за цією старою схемою. З 1975 року цитується формулювання Валері Жискар д’Естена [14], згідно з яким ув’язнення має проявлятися лише в позбавленні свободи пересування, і Фуко згадує про це у виносці. Але при цьому не йдеться про те, що ще в 1831 році Деказ [15] сказав, «з блиском своєї мови», що «закон повинен слідувати за засудженим до в’язниці, в яку він його привів», що ніколи не заважало дисципліні як контрправу бути істинним принципом роботи в’язниць.

Останній великий момент тюремної реформи настав після Другої світової війни. Під керівництвом Пола Амора, судді, партизана, котрий пережив тюремне ув’язнення в період окупації, тюремна адміністрація відродила амбіції так званої прогресивної тюремної системи, тобто диференційованої, адаптованої до рівня реабілітації кожної людини, що функціонує в якості коригуючої системи, що веде до виходу на свободу. У зв’язку з бунтами 1970-х років Фуко бачить традиційну реакцію: реформу Амора не було реалізовано в достатній мірі, її необхідно знову провести і поглибити.


Але у Франції в 1970-х роках ця реакція викликала скептицизм. Дійсно, крім в’язниць, «68-ті роки» занурили всі дисциплінарні установи у кризу. Від середніх шкіл до казарм, від лікарень до сімей – мобілізована молодь вже не просто відмовляється від капіталістичного економічного панування, втіленого в нерівність у роботі і оплаті праці, а й від панування, здійснюваного психіатрами, вчителями, майстрами, старшими офіцерами і батьками сімей. Протестуючі пишуть свої вимоги, які коливаються між вимогою покласти край дисциплінарним установам та вимогою перетворити їх шляхом примусу до таких, де існує повага до прав людей, яких вони містять або ув’язнюють під варту. Це те, що робить, наприклад, Комітет дій ув’язнених, висловлюючи низку вимог, сподіваючись в довгостроковій перспективі на повне скасування в’язниць. 

Це момент народження сучасних форм захисту прав ув’язнених. Історія і соціологія тюремного ув’язнення показали, як ці вимоги розвивалися в громадському просторі, від дрібних написів ув’язнених на дахах будинків до наукових рекомендацій, політичних проектів і законів, що ведуть до створення тюремного права. Це право знайшло своє втілення в реформах загального характеру, таких як закон про в’язниці 2009 року, а також в освяченні конкретних прав, найбільш важливими прикладами яких, мабуть, є права, пов’язані з охороною здоров’я в 1994 році [16], а також з дисциплінарними процедурами з моменту прийняття Державною радою в 1995 році рішення Марі [17]. Заснування в 2008 році Генерального контролера місць позбавлення волі [18] також дозволяє поглянути на в’язниці з нової зовнішньої точки зору.

І все ж. Сто сторінок рішення Європейського суду з прав людини, винесеного у січні 2020 року проти Франції [19], показують нам масштаби порушень прав людини. Давайте візьмемо перший-ліпший з нього абзац: 

 «Заявники скаржаться на близькість обіднього столу до туалету, який відділений від іншої частини камери тільки фіранкою. Вони скаржаться на антисанітарні умови в камерах, в яких кишать шкідники (щури, таргани, миші, мурахи), бруд в туалетах, а також відсутність гігієни (відсутність сміттєвого кошика, засобів гігієни, простирадла в дуже поганому стані) і вентиляції. Деякі скаржаться на відсутність світла, проблеми зі шкірою, алергію і труднощі із зберіганням їжі. Інші побоюються атмосфери насильства. Деякі скаржаться на відсутність або недостатній догляд. Всі вони заявляють, що вони знаходяться під замком від 15 до 22 годин в день, деколи в одній камері з курцями, в той час як вони не палять».

Ці жахи не відбуваються в світі без прав: у рішенні постійно згадуються діючі тексти, можливі правові дії та відомості про їх порушення, відмічені Генеральним контролером місць позбавлення волі. Європейський суд констатує їх нездатність запобігти порушенням Європейської конвенції з прав людини, стаття 3 якої передбачає, що «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню»:

«Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з матеріальними умовами, в яких заявники містилися в ув’язненні, і, зокрема, відсутністю у них особистого простору. (…). Суд також дійшов висновку, що адміністративні термінові скарги в даний час не можуть розглядатися в якості засобів ефективного припинення або поліпшення поводження, що суперечить статті 3 Конвенції. Він зазначив, що уряд не заперечує надмірну перенаселеність відповідних установ, яка, як вказує Генеральний контролер місць позбавлення волі, є одним з факторів, які поглиблюють неналежні матеріальні умови ув’язнення. Отже, існує також прямий зв’язок між перенаселеністю в’язниць і порушенням статті 13 Конвенції. Таким чином, у розглянутих справах Суд зміг констатувати, що виконанню рішень адміністративного судді перешкоджає структурне явище, про що свідчать заяви, статистичні дані, численні національні та міжнародні доповіді та вступ у провадження у справі третіх сторін».

Звідси виникли важливі дебати щодо масштабів правових революцій, які відновили роздум Фуко про тривалу історію тюремної реформи: реформувати в ім’я прав, чи не є це відновленням процесу провалу і трансформації в’язниці, який характеризує її протягом вже двох століть?


Можна виокремити два елементи, перш, ніж робити висновки у цій дискусії.

По-перше, не слід недооцінювати підривний аспект вимог дотримання прав у в’язниці, якщо погодитися з тим, що цей аспект швидше з’являється, ніж зникає, коли права закріплені в законі. Безсумнівно, інститут пенітенціарного права може співіснувати з постійним свавіллям і поверненням надії на виправлення в ув’язненні, ніж шляхом ув’язнення.

Але вимога права втілює або має втілювати в собі подвійний скептичний реформізм щодо позбавлення волі. В першу чергу скептицизм по відношенню до перетворюючої силі дисциплінарного виправного закладу. Вимагати дотримання загальновизнаних прав – це не означає створити умови гарної тюрми, а перетворити в’язницю проти самої себе і надати ув’язненим засоби захисту від індивідуалізації їх стану. Саме з цієї причини вимагати права – це вже усвідомлювати, що їх не будуть поважати в повній мірі, тому що, чи віримо ми в переваги тюремного ув’язнення, чи ні, ним керують за допомогою дискреційних повноважень. Очевидно, що винести на інституційний рівень права людей, які перебувають у в’язниці, є спробою поліпшити їхнє становище шляхом підвищення стандарту того, в чому не можна відмовити нікому. Але це також означає встановити випробування, яке робить очевидним той факт, що в’язниця не може бути нічим іншим, як незбалансованим простором влади, і що з цим дисбалансом потрібно постійно боротися завдяки праву.

Це можна зрозуміти на кількох простих прикладах. З метою захисту гідності та недоторканності приватного життя людей необхідно вимагати заборони на обшуки з повним роздяганням і можливості прийому родичів в належних умовах. Однак, в умовах управління закритими установами, питання, що переформульоване тюремною адміністрацією, відразу ж стає іншим: якщо обшуки повинні бути обмежені, то кого слід обшукувати? А якщо необхідно дати можливість бачитися з родиною, то кому слід надати або відмовити в цій привілеї? Це зовсім не означає, що початкові вимоги є марними, але що вони навряд чи будуть успішними і, отже, повинні будуть залишатися питанням юридичної мобілізації для забезпечення їх застосування як прав.

Другим елементом, що пояснює співіснування інституту прав і пенітенціарних провалів, є відновлення зростання чисельності ув’язнених з середини 1970-х років. Це виражається в терміні «структурне явище», уживаному ЄСПЛ. Зростання кількості ув’язнених у в’язницях має низку наслідків для їх умов утримання. Перенаселенність є самим прямим наслідком цього і здатна зруйнувати спроби надати права в якості захисту: що означає почуття гідності, недоторканності приватного життя, безпеки для трьох ув’язнених в камері з двома ліжками? Але це не все: інвестування грошей в будівництво нових в’язниць позбавляє можливості поліпшити умови утримання ув’язнених. А за загальним зростанням кількості ув’язнених ховаються більш специфічні тенденції, такі як продовження тривалих термінів ув’язнення. Це підтримує вимоги тюремної адміністрації про інструменти безпеки та управління. Це можна пояснити простою і давньою ідеєю «заохочення-покарання». Найсильніша нагорода, яку може обіцяти правосуддя це, очевидно, свобода. Якщо це неможливо або відкладається на немислимо довгий термін, то залишаються тільки форми контролю та покарання, що суперечать повазі до прав людини.

Ці тенденції посилили суперечливе співіснування між визнанням прав і їх мо-дуляцією відповідно до категорій осіб, які перебувають в ув’язненні. Збільшення кількості форм оцінки в поєднанні з диференціацією режимів ув’язнення заклало основу для легітимації цього явища. Ця легітимація іноді перетворюється на повернення до старої виправної мрії: те, чого в’язниці бракує для виконання своєї функції, це психосоціальної програми, адаптованої до кожної форми злочину, що дозволяє знизити рівень ризику. Без сумніву, саме в цьому і полягає найважча боротьба за дотримання прав: боротьба, спрямована на те, щоб виявити продовження свавілля, що приховується за атрибутами оновленої науковості, яка перейшла від клінічної експертизи до статистичного використання даних.

Отже, не варто помилятися: говорити, як ми це робили, що в’язниця – це невиправна проблема, не означає, що немає способу зробити цю проблему менш масовою і менш жорстокою. На цьому і ґрунтується подвійне політичне спрямування активістів, спрямоване на дотримання прав ув’язнених: за право як засіб захисту у в’язниці і за зменшення застосування ув’язнення як міри покарання.

Проте, необхідно додати одну останню причину, чому тюремне ув’язнення є проблемою, а саме, що без нього не так просто повністю обійтися.

Інтуїтивний варіант зниження застосування тюремного ув’язнення можна узагальнити за допомогою ідеї, згідно з якою людям не місце у в’язниці. Цю ідею поділяють люди, які відвідують в’язниці і стикаються там із усілякими стражданнями. Це потужна ідея полягає в тому, що вона дозволяє працювати над тим, що повинно бути взагалі виведено з пенітенціарної системи (наприклад наркотики), або що має розглядатися з якомога більш короткими термінами ув’язнення. Це також ідея, яка дозволяє нам задуматися про те, що в тюрму потрапляють люди, які не пройшли навчання в навчальних закладах і установах по догляду, або просто на ринку праці за часів масового безробіття і нестабільності робочих класів. Це постійне нагадування про те, що хтось з більшою ймовірністю зможе встати на ноги, якщо йому нададуть допомогу в пошуку житла і роботи, ніж приречуть його на страждання і марну витрату часу в тюрмі, а хтось інший потребує догляду набагато більше, ніж у покаранні.

Це гарна настанова, якщо взяти до уваги те, що вона має на увазі. Мало сказати, що ув’язненим місце на роботі, в школі або в лікарні. Адже вони вже пройшли через школу, лікарню, нестабільну, неофіційну або нелегальну роботу. Тюремне ув’язнення дуже часто є закінченням серії невдач – від інститутів соціальної держави до форм покарання у відкритому середовищі. Заявити, що вирішення проблеми полягає не в тому, щоб брати під варту, означає позначити початок вирішення, але тільки його початок: довести до завершення перетворення, які повинні бути здійснені для того, щоб усунути причини ув’язнення, ймовірно, швидше питання роздумів про глибинні соціальні перетворення, ніж про технічні коригування кримінального права.

Це тим більш зрозуміло в міру того, як ми підходимо до людей, про яких не так-то просто сказати, що їм нема чого робити в тюрмі, в першу чергу це ті, хто вчиняє найсерйозніші форми насильства, такі як вбивства, фемініціди, сексуальне насильство і домашнє насильство. Що ускладнює розуміння тюремних труднощів останніх десятиліть, так це те, що зміни в кримінальному законодавстві є не тільки побічним ефектом ослаблення соціальної держави та активного суспільства. Вони також включають, принаймні частково, перетворення, які за допомогою мобілізації активістів, зробили деякі види поведінки нестерпними і (трохи більше) подавили їх. Йдеться в першу чергу про насильство стосовно жінок і дітей.

Більш того, достатньо послухати, що говорять, співають або кричать в сучасних соціальних рухах, щоб почути вимоги справедливості, які супроводжуються вимогами покарання. Критика пенітенціарних установ містить в собі як критику репресій, від яких страждають одні й ті ж, так і осуд безкарності за протиза-конність, яка регулюється внутрішніми механізмами в сфері влади: безкарність керівників великих міжнародних компаній, які закривають виробництва після отримання державної допомоги, залишаючи сотні людей в лещатах безробіття і відчаю; політичних лідерів, які застосовують насильство по відношенню до численних протестів проти їхніх реформ; тих, хто несе відповідальність за невідновлюване знищення живого. 

В’язниця – це безумовно, «крихітний винахід, який критикують з моменту його створення». Але, будучи діючим інструментом установи, яка претендує на відправлення правосуддя, тюрма пронизана всією напруженістю, яка панує в суспільствах, повних несправедливості. Якщо, як сказав Фуко, ми повинні почути «гуркіт битви» при народженні і продовженні в’язниць, ми повинні також почути гуркіт битв, надії яких частково, і можливо, тимчасово, зрушують кордони безкарності.


[1] Мішель Фуко (1926-1984) – французький філософ. Зокрема, він розробив історичний аналіз пенітенціарної системи, який призвів до публікації в 1975 році однієї з його основних книг «Наглядати і карати: Народження в’язниці», спрямованої на осмислення того, що передувало винаходу в’язниці в якості домінуючої форми покарання в сучасних суспільствах. Філософ був також одним із засновників в 1971 році Групи інформації про в’язниці (GIP), метою якої є надання ув’язненим права голосу і мобілізація науковців і професіоналів, залучених в роботу пенітенціарної системи. Поступово GIP поступився місцем Комітету дій у справах ув’язнених, асоціації в’язнів і колишніх ув’язнених.

[2] Мішель Фуко, Наглядати і карати, Gallimard, 1975 г., стр. 102.

[3] Чезаре Беккаріа Бонезана (1738-1794 рр.) Був юристом і мислителем в епоху Просвітництва. Його робота «Про злочини і покарання» (1764), в якій, зокрема, захищаються принципи законності правопорушень і покарань і суворої необхідності покарань, мала значний вплив на сучасне кримінальне право.

[4] Крістіан Дебюст, Франсуаза Дігнефф, Альваро П. Пірес, Histoire des savoirs sur le crime et la peine, том 2, La rationalité pénale et la naissance de la criminologie, Brussels, De Boeck University, 1998 р.

[5] Джеремі Бентам (1748-1832). Був теоретиком британської юридичної філософії. У паноптикумі кругова архітектурна структура дозволяє охоронцеві, розміщеному в центрі, постійно спостерігати за діями ув’язнених, при цьому ув’язнені не можуть бути впевнені в тому, що за ними спостерігають.

[6] Мішель Фуко, Наглядати і карати, див. вище, стор. 151.

[7] Див. вище, стор. 153.

[8] Мішель Фуко, Наглядати і карати, див. вище, стор. 213.

[9] Див. вище стор. 209.

[10] Див. вище, стор. 210.

[11] Див. вище, стор. 259.

[12] Жак-Гі Петі, Ces peines obscures, la prison pénale en France, 1780-1875, Париж, Fayard, 1990 р.

[13] Антуанетт Шовен, Корінн Ростен, Франсуаза Орлік, La violence carcérale en question, Париж, Presses Universitaires de France, 2008 р.

[14] Президент Французької Республіки з 1974 по 1981 рік.

[15] Елі Деказ (1780-1860 рр.) Був французьким політиком, зокрема міністром поліції при Людовіку XVIII.

[16] У 1994 році надання медичної допомоги ув’язненим у Франції було переведено до єдиної системи охорони здоров’я, а медичний персонал, що працює в тюрмах, відноситься відтепер до лікарняної служби загального права.

[17] У 1995 році Державна рада (Вищий адміністративний суд) визнав, що особи, які підлягають покаранню у вигляді вміщення до дисциплінарних камер, можуть оскаржити це рішення в адміністративному суді.

[18] Французький національний превентивний механізм.

[19] Рішення ЄСПЛ у справі J.M.B. та інші проти Франції9671/15, 9674/15, 9679/15 etal. 30січня 2020 року. Автор Жан Берар, Лектор з історії у Вищій нормальній школі в Кашане і науковий співробітник Інституту політичних соціальних наук (ISP).

Pourquoi faut-il aujourd’hui encore que des militantes et des militants se préoccupent de ce qui se passe en prison, informent et luttent pour obtenir le respect des droits des personnes détenues ? Et que des juges nationaux et européens évaluent le respect des droits fondamentaux ? Les prisons n’ont-elles pas été réformées, les droits reconnus, l’administration pénitentiaire contrôlée ?

La réponse est sous nos yeux, ou, plus exactement, pour la plupart d’entre nous qui n’avons pas d’expérience actuelle de la détention, écrite sous nos yeux par les témoignages, enquêtes et recours juridiques produits par celles et ceux qui se donnent pour tâche de faire connaître ce qui se passe derrière les murs, et dans les décisions d’instances comme la Cour européenne des droits de l’homme. Les constats des violations des droits des personnes sont multiples, de la surpopulation aux difficultés d’accès aux soins, de la violence à la difficulté de préparer sa sortie.

Rêvons un instant :  les Etats européens se saisissent de la question et appliquent les recommandations des instances de protection des droits des personnes. Organisations militantes et organes de contrôle pourraient-ils partir à la retraite ? En réalité, non.

Il existe une raison plus fondamentale, plus pérenne que les appels à l’action publique destinés à résorber les maux les plus criants de l’incarcération, qui fait qu’il ne faut pas soustraire l’espace carcéral à l’examen. Observer ce qui se passe en prison en demandant la reconnaissance et le respect des droits des personnes enfermées, c’est une manière de manifester que la prison est une peine-problème, depuis son intronisation comme le centre du système pénal, au 19ème siècle.

Dire cela ne signifie pas que la prison est une peine dont l’exécution pose des problèmes qui devraient être réglés. Cela signifie au contraire que, si les problèmes des prisons peuvent être amoindris, résorbés, déplacés, ils ne peuvent pas être résolus. Ils peuvent en revanche être tus, masqués et ignorés, ou à l’inverse, désignés, rendus visibles, contestés.


Pour le comprendre, peut-être faut-il partir d’une question un peu différente, qui est celle de savoir de quel problème pénal la prison a représenté la solution. Même si son récit a depuis été nuancé par les historiennes et historiens de la justice, nous emprunterons la réponse à Michel Foucault[1].

Une manière commune, explique-t-il dans Surveiller et punir, de réfléchir à la naissance de la prison pour peine (il ne s’agit pas de la naissance de l’enfermement, déjà utilisé pour l’exclusion de toutes sortes de populations), est de la voir comme la solution de remplacement des châtiments corporels de l’Ancien régime. La forme la plus violente de ces châtiments est le spectacle punitif du supplice, qui met aux prises le corps du malheureux condamné à toute la puissance sacrée de l’autorité royale qu’il a osé défier, et qui le met en morceaux et le réduit en poussière. L’enfermement plutôt que le supplice serait signe d’une répression modérée, rendue plus humaine par la raison des philosophes et des juristes du siècle des Lumières. Mais l’idée d’humanisation masque une part de la transformation de l’économie politique des peines. Dans la justice pénale incarnée dans le spectacle du supplice, les réformateurs du 18ème siècle qui seront les inspirateurs de la réforme pénale révolutionnaire, critiquent à la fois le trop et le trop peu de la peine. Le trop, c’est évidemment l’atrocité des corps martyrisés. Mais il y a aussi un déficit de la peine : la rareté du supplice s’accompagne de l’impunité de nombre d’actes illégaux. Les illégalismes, comme les nomme Foucault, s’opèrent à tous les niveaux de la société, et sont mal pris en charge par l’entrelacs compliqué des institutions pénales de la monarchie.

Or dans la transformation de l’économie capitaliste en croissance au 18ème siècle, qui fabrique des machines, des stocks de biens et développe les villes, la bourgeoisie, classe dominante en construction, ne tolère plus cet illégalisme généralisé. Elle entend réserver au contournement des règles financières, fiscales et commerciales une justice de compromis et d’arrangement. Mais elle veut lutter pieds à pieds contre l’illégalisme populaire qui forme l’envers de la constitution de la propriété privée comme le droit le plus sacré : le vol, vol de bois dans les forêts jadis d’usage commun et devenues propriétés privées, pour prendre un exemple célèbre de Marx, ou déprédation des lieux d’accumulations des produits croissants de l’économie industrielle, comme le port de Londres. La justice pénale est l’outil de « cette intolérance systématique et armée à l’illégalisme »[2]. Les réformateurs pénaux veulent rendre certain le lien entre l’infraction et la peine, en définissant soigneusement les comportements interdits et leur niveau de gravité.

Il s’agit pourtant, dans le même mouvement, d’extraire les peines d’une violence considérée comme aveugle et répugnante. La codification doit prévoir tous les crimes pour limiter l’arbitraire, mais aussi pour leur faire correspondre une peine adaptée. La violence pénale doit être mesurée, et non déchaînée, pour remplir le projet d’une répression systématique et efficace. Le débordement même de la violence du supplice rend la peine trop incertaine. Le malheur du condamné peut émouvoir les spectateurs. Pire, il peut produire l’émeute qui risque de mettre en échec la manifestation de la souveraineté du roi. L’excès du supplice est aussi un mauvais exemple : en frappant fort et rarement, il ne peut pas former, pour parler comme Beccaria[3], l’obstacle sensible systématique que l’infracteur potentiel met en balance avec le bénéfice de l’infraction et qui doit l’en dissuader. L’idéal pénal des élites éclairées de la fin du 18ème siècle, c’est une peine à la juste mesure du crime, qui exprime aux yeux de tous l’exercice d’une violence contrôlée et implacable.

Pour ce faire, ces réformateurs fondent sur de nouvelles bases la légitimité de la violence judiciaire : de l’outrage fait au souverain royal (la lèse-majesté), le crime devient une atteinte au corps social dans son ensemble, souverain de lui-même. La rationalité pénale moderne est celle qui constitue le criminel en ennemi public, dont la sanction doit permettre la protection du contrat social[4]. D’où un extraordinaire déséquilibre de force entre le criminel et la puissance publique, l’Etat, qui le poursuit au nom du peuple dans son entier. Le criminel est, en ce sens, seul contre tous.

C’est ce déséquilibre que les théoriciens de la réforme pénale tentent de pondérer. D’abord en établissant le principe de la moindre peine possible, ou de la moindre souffrance dans la peine. Ensuite, et plus positivement, en voulant faire de la peine autre chose qu’une souffrance sans autre but que la rétribution. Pour ce faire, montre Foucault, les réformateurs ont l’ambition d’un système de peine centré sur la visibilité sociale des sanctions, et la correspondance symbolique entre les actes réprouvés et les sanctions subies. Une sanction visible est aussi une sanction qui protège contre les violences cachées qui déborderaient de la juste sanction. Pour Bentham[5], le lieu parfait des peines, le Panoptique, est celui qui met les condamnés mais aussi ceux qui les gardent sous une constante surveillance, pour lutter ainsi contre la « tyrannie » des surveillants. Surtout, s’il faut, comme l’explique encore Beccaria, que la perspective de la peine dissuade celui qui est tenté par le crime, il faut que celle-ci soit à la fois publique et signifiante. A chaque acte, sa peine, pour constituer un grand tableau de correspondance qui assurerait la pédagogie de la loi aux yeux de tous les citoyens. L’idée de la peine serait en ce sens plus puissante que la peine elle-même.

Pour répondre à ces ambitions réformatrices, la peine de prison est à la fois un bon et un mauvais candidat. L’enfermement comme modalité unique de sanctionne réalise pas la correspondance symbolique, visible par tous, du lien entre l’acte et la punition, qui ne peut fonctionner que « dans l’élément de la publicité »[6]. Ensuite, derrière les hauts murs, la peine nouvelle risque de s’exécuter dans le secret, porteur des dangers de débordement de la violence avec lesquels il s’agit précisément de rompre. « Or, ces deux conséquences – secret et autonomie dans l’exercice du pouvoir de punir – sont exorbitantes pour une théorie et une politique de la pénalité qui se proposaient deux buts : rendre l’exercice du pouvoir de punir entièrement adéquat et transparent aux lois qui publiquement le délimitent »[7].


Pourquoi, dans ces conditions, la peine d’enfermement s’est-elle si vite imposée comme la sanction de référence ? C’est que les réformes pénales se sont branchées sur le grand mouvement de constitution des institutions disciplinaires au 17ème et au 18ème siècle. Celles-ci ne sont pas d’abord des institutions punitives mais des institutions formatives et thérapeutiques. Foucault trace l’histoire des disciplines d’abord comme des outils de formation des armées modernes, de rationalisation de la pédagogie des écoles et du fonctionnement des hôpitaux. La discipline est un ensemble de techniques de transformations des individus, fondé sur leur visibilité, leur répartition, leur examen, leur hiérarchisation, et appuyés sur des savoirs spécifiques : des sciences humaines qui creusent les raisons pour lesquelles les individus sont plus ou moins aptes à l’adoption des comportements et progressions attendues.

Dès lors apparaissent des atouts de la prison que l’idée monotone du cachot ne rendait pas visibles. Ils peuvent se dire dans un caractère doublement modulable de l’incarcération : modulation temporelle des durées d’enfermement qui forme une correspondance entre l’échelle des crimes et l’échelle des peines ; et modulation du temps de la peine par la possibilité d’un adoucissement progressif de l’enfermement, qui permet de récompenser le bon comportement par des conditions d’enfermement moins dures.

Ainsi, l’enfermement est moins défini comme un lieu terne que comme un temps dynamique, temps de la transformation des criminels en honnêtes citoyens. La nécessité d’une telle transformation est assise sur la caractérisation de la délinquance. Dans les années qui suivent la Révolution française, la délinquance se confond avec la masse confuse des illégalismes populaires, et voisine dangereusement avec la volonté politique de mettre à bas l’ordre social. Qui conteste la propriété privée peut finir bagnard mais aussi révolutionnaire ! La création de la délinquance comme phénomène social spécifique et nuisible est un procédé de différenciation, qui permet d’un côté d’imposer un « légalisme de base » à la population tout en en extrayant une minorité déviante, stigmatisée et progressivement éloignée des formes d’organisation politique de la classe ouvrière. Cette minorité est celle qui n’a pas réussi à incorporer la discipline de l’école, de l’armée ou de l’usine. La délinquance est la pathologie des mauvais pauvres, pour laquelle une institution disciplinaire est constituée, à des fins de redressement.

Celui-ci doit s’opérer par le fonctionnement constant d’un système de « gratification-sanction », qui récompense la conformité et sanctionne la déviance : « A travers cette micro-économie de la pénalité perpétuelle s’opère une différenciation qui n’est pas celle des actes, mais des individus eux-mêmes, de leur nature, de leurs virtualités, de leur niveau ou de leur valeur »[8]. Pour cette raison, « au cœur de tous les systèmes disciplinaires fonctionnent un petit mécanisme pénal »[9]. Ce petit mécanisme n’a pas la grandeur des Codes écrits pour mettre la loi pénale en conformité avec la philosophie des Lumières. Il ne lutte pas contre l’arbitraire par une définition stricte des crimes et des peines. A l’inverse, en prison, « est pénalisable le domaine indéfini du non-conforme »[10].

On comprend en ce sens la formule synthétique de Foucault selon laquelle, « la discipline, dans son mécanisme, est un contre-droit »[11]. C’est une raison constante pour laquelle la revendication du droit en prison est une subversion de son mode de fonctionnement, même si elle prend place dans une époque dans laquelle l’Etat assoit sa domination par le droit. Les nobles édifices juridiques ne peuvent se comprendre sans leur double disciplinaire, et le pouvoir légal de punir sans le pouvoir discrétionnaire de redresser. Observer les prisons en mettant leur fonctionnement à l’épreuve du respect du droit des personnes jette une lumière crue sur ce petit secret des institutions pénales modernes.

Mais il y a plus. Le problème de l’utopie pénitentiaire disciplinaire, c’est qu’elle a tout de suite été confrontée à son échec. Là, le propos de Foucault se fait presque sarcastique. Depuis le début du 19ème siècle, chaque génération de réformateurs philanthropes croit découvrir que non, l’enfermement ne résout pas les problèmes des délinquants mais qu’il les entasse, les ancre dans des sociabilités criminelles, plonge leurs familles dans la misère, etc. Et elle imagine qu’elle a la clé de l’énigme. Il faudrait rendre les prisons enfin conformes à leur idéal initial : séparer les personnes détenues, différencier les conditions de détention, promouvoir les activités qui permettent la réforme morale et l’adaptation professionnelle. Pour Foucault, le système pénitentiaire ne se comprend pas sans ce jeu permanent entre constat d’échec et projet d’amélioration.

De là, deux conséquences importantes pour les droits des personnes enfermées.

La première est que la discipline carcérale se comprend autant comme une nécessité pratique que comme la mise en œuvre d’un programme d’amendement. Cette nécessité, comme l’a montré Jacques-Guy Petit[12], a deux raisons simples : maintenir l’ordre dans un lieu fermé et empêcher les gens d’en sortir. Gratifications et sanctions prennent un sens plus prosaïque, celui de dissuader le désordre et l’évasion, en permettant une gradation de la violence de l’enfermement. Les techniques disciplinaires du 19ème siècle forment un musée des horreurs, souvent mortelles, qui rendent bien lointaine l’idée d’une peine qui ne s’en prendrait plus aux corps. Les sanctions ont changé, mais le problème demeure : l’arbitraire pénitentiaire est autant assis sur un idéal de rédemption que sur des nécessités de gestion. C’est ce qui fait que le terme récemment utilisé, dans un ouvrage important sur la violence carcérale, pour qualifier le régime politique de la détention est le même que celui que Bentham notait comme l’exemple de ce qu’il ne faut pas faire : la tyrannie[13]. Il ne s’agit pas, en disant cela, de porter un jugement moral sur les tyrans ou de réduire toutes les relations possibles en prison à celle de la tyrannie, mais de désigner une forme de cohabitation qui ne peut pas se fonder sur un régime de droit partagé et fruit d’une délibération collective. Le pouvoir discrétionnaire est le corollaire de l’exercice de la contrainte. Reconnaître les personnes enfermées comme les sujets politiques des lieux d’enfermement, c’est ouvrir la porte à leur réunion, leur concertation, leur organisation, bref à tout ce qu’une administration soucieuse de maitrise veut éviter.

La seconde conséquence, c’est que Foucault invite à porter un regard soupçonneux sur les projets de réforme des prisons qui prennent racine dans l’idéal disciplinaire. D’un côté, ils ne font que ressasser un discours monotone formé dans les premières décennies du 19ème siècle. De l’autre, faire revivre l’utopie du redressement, c’est réarmer des dispositifs de différenciation/sanction qui légitiment des traitements arbitraires des personnes. C’est à ce moment que Surveiller et punir mentionne explicitement son actualité. Publié en 1975, écrit dans des années de révolte dans les prisons françaises, le livre montre que la réaction aux contestations a, pour une part, pris place dans ce schéma ancien. On cite depuis 1975 la formule de Valéry Giscard d’Estaing[14] selon laquelle la détention ne devrait consister que dans la privation de la liberté d’aller et de venir, que Foucault mentionne dans une note de bas de page. Mais on ne sait pas que dès 1831, Decazes[15] disait « mais avec l’éclat de son langage », que « la loi doit suivre le condamné dans la prison où elle l’a conduit », ce qui n’a jamais empêché que la discipline comme contre-droit soit le vrai principe de fonctionnement des prisons.

Le dernier grand moment de réforme des prisons est intervenu au lendemain de la Seconde guerre mondiale. Sous la direction de Paul Amor, magistrat résistant qui a connu l’incarcération pendant l’Occupation, l’administration pénitentiaire fait revivre l’ambition d’un système carcéral dit progressif, c’est-à-dire différencié, adapté au niveau de réadaptation de chacun, fonctionnant comme un circuit d’amendement conduisant à la libération. En face des mutineries des années 1970, Foucault perçoit la réponse traditionnelle : la réforme Amor n’a pas été assez mise en œuvre, il faut la reprendre, l’approfondir.


Mais, en France, dans les années 1970, cette réponse suscite le scepticisme. En effet, au-delà des prisons, les « années 68 » mettent en crise toutes les institutions disciplinaires. Des lycées aux casernes, des asiles aux familles, la jeunesse mobilisée ne refuse plus seulement la domination économique capitaliste qui s’incarne dans les inégalités du travail et des salaires, mais aussi celle qui s’exerce de proche en proche, par les psychiatres, les professeurs, les contremaîtres, les adjudants-chefs, les pères de familles. Les contestataires écrivent leurs demandes, qui sont tendues entre la demande d’en finir tout à fait avec les institutions disciplinaires, et celle de les transformer en faisant respecter les droits des personnes qu’elles hébergent ou enferment. C’est ce que fait par exemple le Comité d’action des prisonniers qui formule un ensemble de revendications tout en espérant, à terme, l’abolition des prisons.

C’est le moment de naissance des formes actuelles de revendication des droits des personnes enfermées. L’histoire et la sociologie de l’enfermement ont montré comment ces revendications ont cheminé dans l’espace public, des chétifs écrits des prisonniers sur les toits, vers des recommandations savantes, des projets politiques et des lois, aboutissant à l’institution du droit pénitentiaire. Ce droit s’incarne dans des réformes de portée générale, comme la loi pénitentiaire de 2009, mais aussi, par la consécration de droits spécifiques, dont les exemples les plus importants sont peut-être ceux qui touchent à la santé, en 1994[16], et aux procédures disciplinaires, depuis l’arrêt Marie du Conseil d’Etat en 1995[17]. La création d’un contrôleur général des lieux de privation de liberté[18] en 2008 permet aussi de mettre les prisons sous un nouveau regard extérieur.

Et pourtant. Les cent pages de l’arrêt rendu en janvier 2020 par la Cour européenne des droits de l’homme contre la France[19] nous montrent l’ampleur des atteintes au droit des personnes. Prenons un paragraphe au hasard de la lecture :

« Les requérants se plaignent tous de la proximité de la table à manger avec les toilettes qui ne sont séparées du reste de la cellule que par un rideau. Ils dénoncent l’insalubrité des cellules, infestées d’animaux nuisibles (rats, cafards, souris, fourmis), la saleté des toilettes ainsi que le manque d’hygiène (absence de poubelle, de produits d’hygiène, draps en très mauvais état) et d’aération. Certains se plaignent d’un manque de lumière, disent souffrir de problèmes de peau et d’allergie et évoquent des difficultés à stocker les denrées alimentaires. D’autres craignent le climat de violence. Certains se plaignent de l’absence de soins ou de leur insuffisance. Tous affirment être enfermés entre quinze heures – parfois avec des fumeurs alors qu’ils ne le sont pas – et vingt-deux heures par jour ».

Ces horreurs n’interviennent pas dans un monde sans droit : l’arrêt mentionne sans cesse les textes en vigueur, les actions juridiques possibles et les dénonciations de leur absence de respect par le Contrôleur général des lieux de privation de liberté. La Cour européenne constate leur impuissance à empêcher la violation de la Convention européenne des droits de l’homme qui prévoit en son article 3 que « nul ne peut être soumis à la torture ni à des peines ou traitements inhumains ou dégradants » :

« La Cour a conclu à la violation de l’article 3 de la Convention en raison des conditions matérielles dans lesquelles les requérants ont été détenus, et en particulier en raison du manque d’espace personnel dont ils ont disposé. (…). La Cour a également constaté que les référés administratifs ne pouvaient être considérés, à l’heure actuelle, comme des recours permettant de faire cesser ou d’améliorer, de manière effective des traitements contraires à l’article 3 de la Convention. Elle a relevé que le Gouvernement ne contestait pas la suroccupation des établissements concernés qui, comme l’indique le CGLPL [Contrôleur général des lieux de privation de liberté], est un facteur d’aggravation de conditions de détention matérielles indignes. Par voie de conséquence, il y a un lien direct entre la surpopulation carcérale et la violation de l’article 13 de la Convention également. Dans les affaires examinées, la Cour a ainsi pu constater que l’exécution des décisions du juge administratif se heurte à un phénomène structurel, attesté par les requêtes, les statistiques, les nombreux rapports nationaux et internationaux ainsi que par les tierces interventions ».

D’où d’importants débats sur la portée des révolutions juridiques, qui ont reconduit la question de Foucault sur la longue histoire des réformes des prisons : réformer au nom des droits, n’est-ce pas reconduire le processus d’échec et de transformation de la prison qui la caractérise depuis deux siècles ?


Deux éléments peuvent peut-être être distingués, à défaut de clore le débat.

Le premier est qu’il ne faut pas sous-estimer la dimension subversive de la revendication des droits en prison, à condition d’accepter que celle-ci débute plus qu’elle ne prend fin lorsque des droits sont inscrits dans une loi. Il est certain que l’institution du droit pénitentiaire peut coexister avec la permanence de l’arbitraire et le retour de l’espoir de l’amendement dans l’enfermement, si ce n’est plus par l’enfermement.

Mais la demande de droit incarne, ou devrait incarner un réformisme doublement sceptique sur l’incarcération. Sceptique sur la puissance de transformation d’une institution pénale disciplinaire d’abord. Demander le respect de droits définis de manière universelle, ce n’est pas créer les conditions d’une bonne prison, c’est transformer la prison contre elle-même et doter les personnes enfermées de moyens de se défendre contre l’individualisation de leur condition. Pour cette raison même, demander des droits c’est toujours-déjà savoir qu’ils ne seront pas complètement respectés, car, croyance ou non dans les vertus de l’enfermement, celui-ci se gère par un pouvoir discrétionnaire. Instituer les droits des personnes enfermées, c’est évidemment chercher à améliorer leur condition en haussant le socle de ce qui ne peut être refusé à personne. Mais c’est aussi instituer une épreuve qui rend visible le fait que la prison ne peut pas être autre chose qu’un espace de pouvoir déséquilibré, et que ce déséquilibre ne doit pas cesser de pouvoir être combattu par le droit lui-même.

On peut le comprendre par quelques exemples simples. Pour protéger la dignité et l’intimité des personnes, il faut revendiquer l’interdiction des fouilles à nu et la possibilité de recevoir ses proches dans des conditions correctes. Mais, prise dans la gestion d’institutions fermées, la question reformulée par l’administration pénitentiaire devient tout de suite : s’il faut limiter les fouilles, qui doit-on fouiller ? Et s’il faut donner la possibilité de recevoir sa famille, à qui attribuer ou refuser ce privilège ? Cela ne signifie pas du tout que les revendications initiales soient vaines, mais qu’elles ont peu de chance d’avoir une fin et devront donc demeurer un enjeu de mobilisation juridique pour les faire appliquer le plus possible comme des droits.

Le second point qui explique la coexistence entre l’institution des droits et les désastres pénitentiaires est la reprise de la croissance de la population enfermée depuis le milieu des années 1970. C’est ce que recouvre l’expression de « phénomène structurel » de la CEDH. L’inflation carcérale produit des effets en série sur les conditions de détention. La surpopulation en est la conséquence la plus directe, propre à ruiner l’ambition d’un droit protecteur : quel est le sens de la dignité, de l’intimité, de la sécurité à trois dans une cellule de deux lits ? Mais elle n’est pas la seule : investir de l’argent pour construire des prisons, c’est autant de ressources qui ne permettent pas d’améliorer les conditions de détention. Et l’inflation générale du nombre de prisonnières et de prisonniers masque des tendances plus spécifiques, comme l’allongement des longues peines de prison. Celles-ci renforcent les demandes par l’administration pénitentiaire d’outils de sécurité et de gestion. L’idée simple et ancienne de « gratification-sanction » permet de le comprendre. La gratification la plus forte que la justice peut promettre est évidemment celle de la liberté. Si celle-ci est impossible ou renvoyée à un horizon impensable, ne restent que les formes de contrôle et de sanction, adverses au respect des droits des personnes.

Ces tendances ont renforcé la coexistence conflictuelle entre la reconnaissance des droits et leur modulation selon les catégories de personnes enfermées. La multiplication des formes d’évaluation couplée à la différenciation des régimes de détention a donné un socle de légitimation à cette entreprise. Cette légitimation tourne parfois au retour du vieux rêve correctionnel : ce qui manquerait à la prison pour remplir son office, c’est le programme psycho-social adapté à chaque forme de criminalité, permettant de réduire le niveau de risque. Là réside sans doute les luttes pour le respect des droits les plus difficiles à mener : celles qui visent à distinguer la perpétuation de l’arbitraire derrière les atours d’une scientificité renouvelée, passée de l’examen clinique à l’usage statistique des données.


Il ne faut donc pas s’y méprendre : dire, comme nous l’avons fait, que la prison est irréductiblement une peine-problème ne signifie pas qu’il n’existe pas des manières de rendre le problème moins massif et moins violent. C’est bien d’ailleurs ce qui fonde les deux directions politiques des militantes et militants pour le respect des droits des personnes enfermées : pour un droit protecteur en détention, pour un moindre usage de la détention.

Il faut pourtant, je crois, signaler une dernière raison qui fait de l’incarcération une peine-problème, qui est qu’il n’est pas si évident de s’en passer tout à fait.

Une version intuitive de la réduction du recours à l’enfermement peut être résumé par l’idée des personnes qui n’ont rien à y faire, partagée par les personnes qui visitent les prisons et y croisent la misère du monde. C’est une idée puissante en ce qu’elle permet de travailler à ce qui devrait tout à fait sortir du système pénal (on pense à la drogue), ou être traité avec les durées de détention les plus brèves possibles. C’est aussi une idée qui permet de réfléchir au fait que se retrouvent en prison les personnes échouées des institutions de formation et de soin, ou plus simplement du marché du travail en temps de chômage de masse et de précarisation des classes populaires. On ne cesse ainsi de constater que telle personne aurait plus de chance de s’en sortir avec de l’aide pour se loger et trouver du travail qu’en souffrant et perdant son temps en prison, et que telle autre a bien plus besoin de soins que de peine.

C’est une bonne ligne directrice à condition de prendre la mesure de ce qu’elle suppose. Il ne suffit pas de dire que les personnes enfermées devraient être au travail, à l’école ou à l’hôpital. Car elles sont déjà passées par l’école, l’hôpital, par le travail précaire, informel ou illégal. L’enfermement est bien souvent le terme d’une série d’échecs, depuis les institutions de l’État social jusqu’aux formes de sanctions en milieu ouvert. Dire que la résolution du problème consiste à ne pas enfermer, c’est donc indiquer le début de la solution, mais seulement le début : pousser jusqu’à leur terme les transformations à accomplir pour dissoudre les raisons de l’enfermement, c’est sans doute plutôt penser de profondes transformations sociales que des retouches techniques dans le droit pénal.

On le comprend d’autant mieux que l’on s’approche des personnes dont il n’est pas si facile de dire qu’elles n’ont rien à faire en prison, au premier rang desquels les auteurs des violences les plus graves, violences homicides ou féminicides, violences sexuelles, violences domestiques. Ce qui complique la compréhension des difficultés carcérales des dernières décennies, c’est que les transformations pénales ne sont pas que les effets secondaires de la fragilisation de l’État social et de la société salariale. Elles ont aussi incorporé, au moins en partie, des transformations qui ont, avec le concours de mobilisations militantes, rendus des comportements intolérables et (un peu plus) réprimés, au premier rang desquels les violences subies par les femmes et les enfants.

Plus encore, il suffit d’écouter ce qui se dit, se chante ou se crie dans les mouvements sociaux contemporains pour entendre des demandes de justice qui ne vont pas sans des demandes de peines. La contestation des institutions pénales passe autant par la critique d’une répression qui s’abat toujours sur les mêmes que par la dénonciation de l’impunité des illégalismes qui se règlent par des arrangements internes au champ du pouvoir : l’impunité des patrons d’entreprises multinationales qui ferment des sites de production après avoir bénéficié des aides de l’Etat, laissant des centaines de personnes aux prises avec le chômage et le désespoir ; celle des responsables politiques qui répondent par la violence à des contestations multiples de leurs réformes ; celle encore des responsables de destructions irrémédiables du vivant.

La prison est certes une « minuscule invention décriée depuis sa naissance ». Mais, comme bras armé d’une institution qui prétend rendre la justice, elle est traversée par toutes les tensions qui traversent des sociétés constellées d’injustices. S’il faut entendre, comme disait Foucault, le « grondement de la bataille » sous la naissance et la perpétuation des prisons, il faut aussi écouter le grondement des batailles dont les espoirs transitent en partie, provisoirement peut-être, par le déplacement des frontières de l’impunité.


[1] Michel Foucault (1926-1984) est un philosophe français. Il a notamment élaboré une analyse historique du système carcéral qui a donné lieu en 1975, à l’un de ses livres majeurs, Surveiller et Punir, Naissance de la prison, visant à appréhender ce qui a présidé à l’invention de la prison comme forme hégémonique du châtiment dans les sociétés contemporaines. Le philosophe est également l’un des fondateurs en 1971 du Groupe d’information sur les prisons (GIP) qui a pour but de permettre la prise de parole des détenus et la mobilisation des intellectuels et professionnels impliqués dans le système carcéral. Le GIP s’efface progressivement au profit du Comité d’action des prisonniers, une association de détenu.es et d’ancien détenu.es. 

[2] Michel Foucault, Surveiller et punir, Gallimard, 1975, p. 102.

[3] Cesare Beccaria Bonesana (1738-1794) est un juriste et homme de lettres des Lumières. Son ouvrage Des délits et des peines (1764), qui promeut en particulier les principes de légalité des délits et des peines et de stricte nécessité des peines a considérablement influencé le droit pénal moderne. 

[4] Christian Debuyst, Françoise Digneffe, Alvaro P. Pires, Histoire des savoirs sur le crime et la peine, tome 2, La rationalité pénale et la naissance de la criminologie, Bruxelles, De Boeck Université, 1998.

[5] Jeremy Bentham (1748 – 1832) est un théoricien de la philosophie du droit britannique. Dans le panoptique, la structure architecturale circulaire permet au gardien, placé au centre, d’observer en permanence les faits et gestes des détenus, sans que ceux-ci puissent savoir s’ils sont observés.

[6] Michel Foucault, Surveiller et punir, op. cit. p. 151.

[7] Op.cit., p. 153.

[8] Michel Foucault, Surveiller et punir, op.cit.., p. 213.

[9] Op. cit., p. 209.

[10] Op.cit., p. 210.

[11] Op.cit., p. 259.

[12] Jacques-Guy Petit, Ces peines obscures, la prison pénale en France, 1780-1875, Paris, Fayard, 1990.

[13] Antoinette Chauvenet, Corinne Rostaing, Françoise Orlic, La violence carcérale en question, Paris, Presses Universitaires de France, 2008.

[14] Président de la République française de 1974 à 1981.

[15] Elie Decazes (1780-1860) est une homme politique français, qui fut notamment ministre de la Police sous Louis XVIII.

[16] En 1994, la délivrance des soins aux personnes détenues en France est transférée au système général de Santé, les personnes médicaux intervenant en prison relevant alors du service hospitalier de droit commun.

[17] En 1995, le Conseil d’Etat (la Cour administrative suprême) reconnait que les personnes faisant l’objet d’une punition de placement au quartier disciplinaire peuvent contester cette décision devant une juridiction administrative.

[18] Mécanisme national de prévention français.

[19] Cour EDH, J.M.B. et autres c. France – 9671/15, 9674/15, 9679/15 et al., 30 janvier 2020.